Карпатська казка, або За десять днів до Купала - Наталія Довгопол

– Так, а як ти здогадався?

– Лада – повелителька світу. Вона може все. От тільки не хоче. Вона увесь час сумує й нікого не бажає бачити. Це буде справжнісіньке диво, якщо вона тебе принаймні вислухає…

– Але я повинна спробувати! – не відступала Ксеня. – Я мушу…

– Колись давно вона закохалась у юнака. Звичайного земного юнака. Але в нього була інша – проста сільська дівчина, яку він дуже любив. Між юнаком і дівчиною було справжнє кохання, і навіть Лада, у силах якої надсилати й відбирати в людей любов, не змогла нічого вдіяти, не змогла закохати юнака в себе. Вона обіцяла йому довічне життя, але він обрав ліпше короткий земний шлях із коханою, аніж безсмертя з нелюбою.

– Сумно… – сказала Ксеня. – Але я б на його місці зробила б так само.

– А чи не лишилася б ти тут, зі мною? – зненацька запитав Войтек, зазираючи в її налякані очі.

Його вуста опинилися вже зовсім близько, і Ксеня готова була віддати цілий світ за той один поцілунок, як раптом великий птах пронісся над їх головами, здіймаючи куряву від дороги й ледь не торкаючись крилом Ксениного волосся.

Ксеня машинально відсахнулася. Войтек спробував впіймати її в свої обійми, але дівчина зробила крок назад. «Знову цей беркут», – промайнуло в її голові. Вона озирнулася на Лесю і з полегшенням помітила, що вони з Марічкою вже зовсім поруч.

«Невже я злякалася Войтека?» – не могла зрозуміти себе Ксеня. Войтек обережно взяв її за руку, і вона піддалася його волі. «Можливо, ввечері…?» – подумала Ксеня.

Другого дня йти було вже значно легше. Ноги потроху звикали до дороги, а невеликі підйоми чергувалися зі спусками. Ксені здавалося, що кожен крок робить її на крихту сильнішою. Із кожним пройденим метром вона все наближалась до кришталевого палацу, що так виразно вимальовувався в її уяві, і ця надія на щасливий кінець додавала їй сили рухатися дати.

Коли товариші спинилися на ночівлю, Ксені здавалося, що до настання темряви вона готова здолати ще не одну вершину. Проте, тільки-но дівчина лягла біля вогнища, укутавшись у теплу ковдру, її одразу ж схилив сон.

Прокинулась Ксеня серед ночі. Навколо всі міцно спали, навіть Войтек, який повинен був чергувати півночі. Але дівчині здалося, що на неї хтось дивиться. Вона підвела голову й біля згаслого багаття побачила Іванка. Він сидів на колоді, склавши руки й закинувши ногу на ногу, ніби чекаючи, поки Ксеня прокинеться.

Дівчина метнула в Іванка блискавичний погляд, демонструючи, що відверто не хоче його бачити. У відповідь він тільки ледь помітно посміхнувся.

– Як ти взагалі смів прийти? Я не хочу тебе бачити, – пошепки, щоб не розбудити інших сказала вона.

– Не переймайся, я скоро піду, – так само пошепки відповів Іванко.

– То чого ж явився?

– Попередити тебе, щоб не сміла цілувати свого жонґлера.

– Іще чого! Це ти мені будеш указувати?! Обманщик…!

Не встигла вона договорити, як Войтек заворушився і, ніби ненароком, обійняв її своєю рукою.

Іванко зник. Ксеня протерла очі, але сон знову оповив її своєю пеленою, і вона солодко заснула, поклавши голову Войтеку на плече. Вранці вона лише сказала Лесі, що бачила дивний сон.

Дощ шелестів верхівками ялин, осідав сріблястими краплинами на розлогих лопухах і мережаній папороті… Добре, коли спостерігаєш за дощем із вікна затишної хатинки або, принаймні, з якої-небудь гіллястої колиби, а от коли під проливним дощем підкорюєш гірський схил, ховаючись хіба-що під розлогими смерековими лапами, горблячись від холоду й мокрих крапель, що норовлять потрапити за комір, то волієш опинитися будь-де, тільки аби там було сухо й тепло.

Дощ почався в обід, коли мандрівники вже підкорили невелику вершину й обходили наступну по траверсу – ледь помітній стежці вздовж схилу гори. Дорога була легка, якби лише не туман і злива, яка не вщухала вже кілька годин.

– Ось вона, дорога на гору, – Войтек вказав на кам’янистий підйом, у якому важко було впізнати дорогу.

– Чекайте, я точно пам’ятаю, що треба йти далі, до водоспаду, – запротестувала Марічка.

– Це просто ще одна дорога. До того ж, ми вийдем до літнища вівчарів. Це хибарки, у яких влітку живуть пастухи, що пасуть отару в горах, – пояснив сестрам Войтек.

– Та ні, навіщо обходити таке велике коло! Ми так і до суботи не дійдемо на Чорногору!

Але тут вступилася Ксеня:

– Ти ж сама казала, що ніколи не ходила на Чорну гору? А Войтек ходив. До того ж, зовсім непогано було б переночувати в хатинці з грубкою – я промокла до нитки…

Марічка хижо подивилася на Войтека, але нічого не відповіла. Вона похмуро попленталася вузькою стежкою слідом за супутниками, замикаючи їх невелику колону.

Під розлогою смерекою мандрівники зупинилися, щоб перевести подих. Зупинялися вони рідко, адже при постійній ходьбі холод не відчувається, але варто лише спинитися, як мокрий одяг починає холодити все тіло.

– А де Марічка? – захвилювалася Леся, озираючись вниз на пройдений шлях, що був устелений густим туманом.

– Може, стала попити води? – припустив Войтек.

– Треба її пошукати!

– Якщо ми спустимось униз, нам потім знову доведеться підійматися нагору, – зауважив юнак. – А розбиватися в такому тумані небезпечно, я вас самих не залишу.

Кілька хвилин вони роздумували, що робити, аж із білої пелени визирнуло смагляве обличчя Марічки. Вона важко дихала й однією рукою затискала плече.

– Що сталося? – підбігла до неї Леся, забираючи в подруги важку торбину.

– Лісний… – нарешті сказала Марійка, віддихаючись.

– Лісний – це лісовик? – згадала Леся.

– Та, лісовик… – кивнула Марійка. – Увесь порослий мохом старезний дідуган. Я думала, то трухлявий пень, обперлася на нього, щоб на хвильку перепочити, а він як ухопить мене за руку, як кине згори у прірву…!

– І що далі? – сестри з завмиранням серця приросли поглядами до Марійки.

– А далі… Я сковзнула вниз по мокрому камінню, але встигла зачепитися рукою за стовбур дерева. Почала гукати на допомогу, але ви мене не чули. Зверху в тумані стояв лісний дідуган і хитро мружився. Під його ногою був здоровенний камінь, який він збирався покотити на мене. Раптом я побачила козулю, що била копитом біля лісного. «Забирайся геть!» – крикнув він на неї. Як відомо, всі тварини підкорюються лісовику, але козуля не зважала. Вона стала біля самого каменю так, що лісний уже не міг ні зігнати її,