Обитель героїв - Генрі Лайон Олді

Втішивши агітатора не половинкою, а цілим дзвінким бінаром, фон Шмуц миттєво забув про кучера з його словесною плутаниною. Тому що пережив сильне потрясіння, підсилене жахливим відчуттям deja vu. Ні, будинок притулку був незнайомий баронові. Триповерховий, у стилі «modern antiq»: низькі сходи ведуть до портика з крученими колонами перед входом; високі двері з ручками з виливаної бронзи; фасад з мереживними вікнами прикрашений ліпленням; два пузаті балкончики, широкий фронтон, двосхилий дах…

Зате на фронтоні був до болю знайомий напис:

ОБИТЕЛЬ ГЕРОЇВ

Відповідно, ліва половина будинку сяяла сніжною білизною малабрійського мармуру, а права пригнічувала непроглядною чорнотою дангопейського базальту. Ґрати огорожі, пофарбовані в ті самі два прокляті кольори, чорно-білі плитки доріжки, що веде до будинку…

Добре хоч траву й деревця молодого парку пофарбувати не додумалися!

Поруч тихо охнула Анрі. І було чого: доріжкою до почесних гостей поспішав Амадей Вольфганг Трепчик-молодший власною персоною! Фізіономія готельєра промінилася щастям найвищої проби.

— Ваша світлосте! Пані вігіло! Радий, сердечно радий бачити вас у доброму здоров’ї! Просимо, просимо, всі тільки на вас і чекають…

— Трепчику, — не втерпів барон, — змилуйтеся! Ви-бо як тут опинилися?!

— Ох, ваша світлосте! Я завжди казав: незважаючи на службову суворість, ви — людина тонкої душі! Вам, як батькові рідному… Розумієте, в житті моєму сталося багато змін, і доволі радісних! По-перше, я розлучився з Віолеттою…

«Вітаю!» — мало не вирвалося в Конрада.

— …і оженився на Аничці! Ну, ви повинні пам’ятати! — куховарка, я з нею ще… хе-хе, діло молоде… До речі, в готелі мені зробили повний ремонт за рахунок орденської канцелярії. Спасибі панові Терцу; ох, який стряпчий, таких пошукати!

— Це правда, — кивнув барон. — Таких удень зі свічкою…

— А потім мені запропонували посаду керуючого. Тут, у притулку.

— Пан Терц виклопотав для вас посаду керуючого? — вдавано здивувалася Генрієтта, прямуючи доріжкою під руку з бароном слідом за Трепчиком.

— Ні, звичайно! Запит надійшов з канцелярії Ордену. Мовляв, збитки відшкодували, як годиться, а тепер хотіли б скористатися вашою діловою кмітливістю. Я подумав і погодився. Справа шляхетна: діточкам догляд потрібен, ласка… Платню поклали гарну, гріх Вічного Мандрівця гнівити…

— А готель? Продали? Закрили?!

— Готель я на Аничку залишив. Вона в мене розумниця: німа, а будь-якому язикатому пройдисвітові сто очок фори дасть. І гості раді, що німа; особливо ті, хто мене знав… Ось, прошу до холу, і далі сходами, в залу нарад…

На превелике полегшення новоявлених піклувальників, «Обитель…» виявилася чорно-білою тільки зовні. Двері м’яко зачинилися за спинами, відсікаючи двоколірну мару — і на барона з вігілою ринула хвиля барв, звуків і ароматів. Бордовий плюш м’яких крісел, шандали з безліччю свічок із воску, забарвленого вигадливо і яскраво; пастельно-кремовий тон стінних шпалер наводив на думки розслаблені й меланхолійні. У хмарі пахощів чітко вгадувався струмінь доброго мускателю. Мелодійний дзвін кришталевих келихів, приглушений хор голосів, млосний шелест суконь… Стелю зали прикрашала мозаїка: море в бурунцях піни, чоловік у лахмітті, стоячи на березі крихітного острівця з пальмою-одиначкою, радісно розмахує руками, а до острівця поспішає гордовитий фрегат на всіх вітрилах, наповнених вітром і підсвічених рожево-золотавим сонцем.

На вигляд остров’янину-анахорету було років сорок, і у вихованці притулку він за віком давно не годився.

Однак алегорія вражала.

— Скоро почнеться церемонія відкриття, — Трепчик ледве стримував радість, немов його призначили не керуючим, а небесним покровителем притулку. — Чи не бажаєте келих вина? Солодощів? Літтернської водички?

— Водички не треба, — барон замислено, ніби дегустатор, втягнув носом повітря, на мить закотив очі під лоба. — Здається, чорний мускатель із Бадандена. І ще… м-м… Хтось п’є рожевий емурійський мускат. Сім років витримки.

— 0, ваша світлосте! Ваш ніс — надбання вітчизни!

— Що скаже Тихий Трибунал? — обернувся Конрад до вігіли.

— Тихий Трибунал цікавиться: мускат і мускатель — це не одне й те саме?

Барон став схожий на незайманку, якій запропонували голій проїхати верхи вулицями Реттії. І не заради порятунку батьківщини, а за смішні гроші.

— Генрієтто, ти ганьбиш мене в присутності сторонніх! Мускат — вино лікерне, зріле, з тонами троянди, меду й цитрона! А в мускателі є домішки винограду інших сортів, він на третину кисліший, і аромат слабший… Але, зауважу, букет мускатів за тривалої витримки погіршується; що ж до мускателів…

— Тихий Трибунал, — перебила Анрі натхненного оратора, — простий і доступний. Тихий Трибунал каже «так» мускателю.

Не в змозі сперечатися з очевидним, барон скрушно розвів руками.

— Отже, мускатель для дами, і скляночку рому…

— Дванадцятирічний золотий «Претіозо»! — просяяв Трепчик. — Носом не похвалюся, але пам’ять, знаєте, ще зубата! Агов, Гастоне…

Незабаром, з келихами в руках, вони пройшли до центру зали.

— …Номочко, припини їсти очима капітана Штернблада! Він може тебе неправильно зрозуміти…

— Ох, Андреа, мені так подобається, коли ти ревнуєш!

— А мені не подобається…

— Скажи, любий, а ти міг би зурочити капітана раніше, ніж він відріже тобі що-небудь? Ні, не перевіряй, я просто так, теоретично…

Вони чудово виглядали поруч: мужній широкоплечий Мускулюс, чия статура якнайкраще підходила до прізвища, і ставна повногруда красуня Наама: сині озера очей, пухнасті вії, щоки ледь побризкані ластовинням — і руса коса до пояса. Малефік заради свята скинув свою вічну куртку — лазуровий із золотим гаптуванням каптан Андреа чудово гармоніював із сильно декольтованою сукнею некромантки, вишитою по ліфу дрібними перлами.

— Добридень, пане барон!

— Анрі, ви неперевершена!

— Пані Шавазі! Кажуть, ви перебралися з Чуриха до Реттії?

— О, так! Між іншим, завдяки Андреа і вам, пані Кукіль.

— Мені?

— Наше коротке співробітництво в лабораторіях Чуриха принесло плоди значно вагоміші, ніж можна було сподіватися. Вузька спеціалізація заважає прогресу Високої Науки: на стиках галузей криється стільки нового! Принципово інші підходи, несподівані ракурси, побічні ефекти… Словом, ректорат Універмагу запросив мене і Фросю — ну звісно, гросмейстера Ефраїма! — до столиці, прочитати курс лекцій зі структуральної дрейгурації. А троє професорів, у тому числі й приват-демонолог Матіас Кручек, за обміном виїхали в Чурих. Перспективи відкриваються такі, що…

Очі Номочки палали, на щоках проступив чарівний рум’янець.

— Його чорнокнижництво в Реттії?

— Його чорнокнижництво стоїть біля вікна і п’є шостий кубок вина підряд!

— Даруйте, ми вас ненадовго покинемо…

— Звичайно!

Ефраїм Клофелінг був не сам. Одягнений у довгу мантію академіка, гросмейстер азартно розмахував повним кубком (вино при цьому залишалося без руху, немов замерзло), щось розповідаючи Фернану Терцу. Поруч із профосом стояла Марія Форзац. Барон з вігілою насилу її впізнали: після зняття печатей і зникнення діббука містрис Форзац дуже змінилася. Обличчя пані помітно ожило, рухи стали вільнішими і більш плавними; Марія погарнішала і, здавалося, скинула з пліч