Карпатська казка, або За десять днів до Купала - Наталія Довгопол

– Приніс вам ще одну теплу ковдру, – протягнув дівчатам шматок теплого вовняного сукна юнак.

Ксеня вдячно загорнулася в нього й лагідно сказала:

– Що б ми без тебе робили…

Їй досі не вірилося, що хлопець її мрії кинув заради неї усе й пішов з нею підкоряти одну з найвищих карпатських вершин.

Десь удалині завили вовки. Леся здригнулася, а Ксеня по вуха загорнулася у ковдру.

– Не бійтеся, вовки зазвичай не чіпають людей, – спробувала заспокоїти сестер Марічка.

– Хочете казку? – Войтек зручніше влаштувався біля багаття.

Дівчата згідно кивнули, й він неспішно почав оповідати:

– Колись давно в долинах Карпатських гір жило плем’я добричів. Добричі не воювали, не їли м’яса тварин, знали цілющі трави та вміли лікувати людей. Щасливо жило плем’я, доки одного разу в ті краї не прийшла біда – зустрілося на його шляху військо варварів, які захотіли зробити з добричів своїх воїнів. Але відмовився миролюбний народ, і тоді варвари почали нищити добричів. Побачив те бог-громовик. Шкода йому зробилося людей, які помирали навіть не намагаючись захиститися від злих нападників, і кинув він у варварів вогненним списом-блискавицею, перетворивши їх усіх на вовків…

– А я знаю іншу легенду, – поспішила перебити Войтека Марічка. – Першого вовка створив Чорнобог – бог зла. Він зумисно зробив його велетенським, щоб той охороняв вхід у його підземне царство. Але Білобогу, доброму богові, не сподобалася така величезна істота. Він взяв сокиру та став обрубувати звіра. Кожна тріска, що падала на землю, перетворювалася то на корову, то на коня, то на порося. А з менших трісочок ставали черв’яки і мухи… Так на світі з’явилися тварини.

– Дивні легенди. Ніколи таких не чула, – знизала плечима Леся.

– За час такої довгої мандрівки можна розповісти ще багато цікавого, – підморгнув Войтек.

– Нам лишилось всього якихось три дні дороги, – підрахувала в голові Марічка.

– Ми дуже повільно рухаємося, – заперечив їй Войтек. – Таким кроком – щонайменше п’ять днів.

– Але я буду іти швидше! – пообіцяла Ксеня. – Я вже добре себе почуваю. От тільки дуже втомлена, треба трошки поспати. Ти встаєш рано?

– Зі сходом сонця.

– Розбудиш нас, коли прокинешся? – було незвично, що не можна поставити будильник на мобільному. Хоч він і сів, але Ксеня час від часу ще намагалася його ввімкнути, потайки від усіх.

– Уранці, напевно, буде туман. Краще іти, як розвидниться, – відповів Войтек.

– Дурниці, тут поки що одна дорога! Ну, просто неможливо загубитися! – почала протестувати Марічка.

– Я старший за тебе і, напевно що, більш досвідчений, – спокійним тоном відповів Войтек.

– А я все життя прожила в горах! – не відступала Марійка. – Нам не можна втрачати стільки часу!

– Давайте вирішимо вранці, – скромно спробувала примирити їх Леся.

– Звичайно, – легко погодився Войтек. – Уранці всі разом і вирішимо.

Багаття розгоралося, зігріваючи напівсонних дівчат. Леся вже починала дрімати, як зненацька сталося щось несподіване: із вогню вискочило палаюче створіння, кинувшись прямо до Войтека. Останньої миті хлопець встиг відскочити, та так спритно, що вогонь не зачепив ані краю його одежі. Вкрита жовто-чорними плямами ящірка зоставила по собі вогняний шлейф, зникаючи десь поміж кущів.

– Що це було? – з острахом запитала Леся, відсуваючись далі від багаття.

– Вогненна саламандра, – пояснив Войтек, гасячи вогнище. – Це така істота, що народжується в вогні гірської ватри. Вона може спричиняти цілі лісові пожежі, а може спалювати людей, що необачно заснули біля вогнища. Панночка відьма, звичайно ж, не має до цієї саламандри ніякого стосунку? – Войтек недобре звузив очі, поглядаючи на Марічку, яка сиділа якраз навпроти нього.

Дівчина відповіла лише здивованим поглядом.

– Вона не відьма, а лише ворожка, чи не так? – заступилася за подругу Леся.

– Звичайно-звичайно, – посміхнувся Войтек. – Саме тому, поки ви дрімали, вона обвела своїм ножем коло навколо нас і бубнявіла закляття.

– Мені бабуся казала завжди так робити, якщо доводиться ночувати в лісі! – почала виправдовуватися Марічка. – Це щоб нечисть не переступила через лінію!

Войтек хитро всміхнувся, а сестри кинули на Марічку підозрілий погляд. Але втома швидко взяла гору, і вони усі вчотирьох влаштувалися в колибі, домовившись, що Войтек не буде спати до третіх півнів – буде вартувати в той час, коли нечисть найбільше любить жартувати з людьми.

Уранці їх розбудила лісова козуля. Вона паслася неподалік і гучно била копитом об якийсь напівтрухлявий пеньок. У казках з-під копит обов’язково повинні летіти золоті монети. Але під копитами цієї козулі розліталися лише дрібні щепки та мох.

– Котра година? – сонно поцікавилася Ксеня.

Войтек мирно спав поруч. Її погляд зупинився на мужніх рисах його обличчя, що ніби завмерло в солодкому сні, і вона вже не могла відвести очей.

– Напевно, вже близько півдня, – стурбовано сказала Марічка, протираючи очі. – Войтек же обіцяв нас розбудити, а сам спить непробудним богатирським сном!

– Він же вартував усю ніч! – заступилася за нього Ксеня. – Звичайно, ми втратили багато часу на сон, але ж я мала відновити свої сили, а Войтек виспався й зможе надалі пильніше вартувати.

Поснідавши, мандрівники знову рушили в дорогу. Ксеня з Войтеком ішли попереду, увесь час перемовляючись про всілякі дрібниці. «Як мені міг коли-небудь подобатися Іванко!» – сама з себе дивувалася Ксеня. – «Старезний дідуган у тілі гарненького хлопчика. Та й чи гарненького? Такого-собі Івасика-Телесика. А Войтек – от хто справжній лицар!» – подумала вона й привітно посміхнулась своєму супутнику. Він теж відповів їй дружньою посмішкою та сказав:

– Оксаночко, ти мені ще не розповідала, чому вам так конче потрібно на Чорну гору?

Ксеня зітхнула. Може, сказати правду? Але тоді він буде вмовляти її залишитися, адже він у неї закоханий! Хіба ж інакше він зробив би такий благородний вчинок і став супроводжувати їх? Ні, нікому не можна знати їхній секрет! Хоча…

– Ти умієш тримати таємниці?

Войтек змовницьки кивнув, і Ксеня чарівливо усміхнулася.

– Тільки ніхто про це не має знати, навіть Марічка. Розумієш… ми з сестрою потрапили сюди з іншого світу. Так би мовити, з… ну як це сказати… із паралельного світу, – підбирала слова вона, твердо вирішивши не згадувати про Яв і Нав.

– Якого ще світу? – округлив очі Войтек.

– Існує багато світів… У нашому світі вулицями їздять неживі машини, люди спілкуються в мережі Інтернет і по мобільних телефонах, навіть не бачачи одне одного. Ми живемо в тісних квартирах – великих бетонних коробках, у забруднених людних містах, і там уже немає місця ні для нечисті, ні для богів.

Вона перевела дихання. Войтек дивився на неї здивовано, але в глибині його очей жеврів вогник співчуття та розуміння.

– Тоді тобі, мабуть, дуже важко