Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Моряки мовчали і слухали з повагою, хоча не могли зрозуміти ані слова.

— Кінець, — сказав Подорожній, — тепер ми справді їх втратили. Тут був останній слід, — він копнув землю. — А далі вони немов розчинилися в повітрі. Зараз почнуться ці ваші їбучі бздури про холодні тумани і всяке там магічне лайно, яке я терпіти не можу! От правда, jebem ti duszu, da piczki materi. Ненавиджу це! Воно заважає працювати! Може, хтось знає, куди вони полізли? Туди?! Туди?! А може, отуди?! Або вони полетіли на диких гусях?! У цьому дебільному світі, напевно, часто так подорожують!

Випростався і зробив кілька глибоких вдихів.

— Дайте води, — сказав раптово ввічливим тоном, перевішуючи меч за спину.

Ґрунальді подав йому фляжку. Драккайнен випив, витер губи і повернув.

— Спуск із гори, — сказав спокійно, — був траверсом в ту сторону. Тобто, попереду. Слідів немає, отже, йдемо вперед.

Але вони пройшли заледве кількадесят кроків.

— Стояти! — крикнув Спалле.

Драккайнен, який пройшов вступний вишкіл у Морському Загоні Спеціальних Операцій, завмер із піднятою ногою. Таке раптове і громове «стояти!» для нього означало міну. Розтяжку, фотоелемент або лазерний фугас. За мить він усвідомив, що протипіхотних мін тут немає, і дуже повільно поставив підошву чобота на стежку.

— Що трапилося? — запитав терпляче.

Спалле вказав на щось рукою:

— Не бачиш?

— Спалле, — процідив Драккайнен, — прошу по суті. Я бачу багато речей, але не знаю, про що ти. Бачу гори, кущі, скелі.

— Урочище. Поглянь на ці покручені кущі. На коло мертвих птахів навкруги. На труп кози, який поріс якимись шипами. На скелети скельних псів.

— Я так розумію, — почав Драккайнен, — що в зв’язку із цим ми не можемо йти далі?

— Бачиш, як тремтить повітря?

— Отже, маємо обійти.

— Як? Занадто стрімко. І вниз, і вгору. Коні впадуть.

Драккайнен сів на траву, дістав люльку:

— У кого які ідеї?

Викресав вогонь, роздмухуючи жар на скелі серед сухої хвої карликових сосен, нарешті блимнув вогник. Драккайнен дуже обережно запалив маленьку гілочку, приклав її до люльки.

Решта мовчали, із цікавістю на нього поглядаючи. Драккайнен випустив клуб диму, потім на мить прикрив очі.

— Перепрошую, — сказав. — Схоже, я трохи втомився. Зараз щось вигадаю.

Сидів так якийсь час, попихкуючи люлькою і роззираючись.

— Забирайся! — раптово каркнув Невермор, присівши на скелю просто на межі урочища.

— Це я й сам знаю, — сказав йому Драккайнен. — А далі що?

Ворон пролетів у нього над головою і сів на іншу скелю.

— Траакт!

— Чудово, — процідив Драккайнен. — Чому б і ні? Це ж абсолютно раціонально. Слідуємо за вороном. А в тебе збільшився словниковий запас, як я чую.

— Траакт! Траакт! — каркав Невермор.

— Мені б хотілося, щоб ти казав «шлях», «туди» чи щось у цьому дусі, що менше схоже на каркання. Тоді я не відчував би себе ідіотом.

Відтоді йшли набагато швидше. Не було потреби раз у раз зупинятися й шукати слідів.

Так тривало кілька наступних годин, і моряки почали думати, що птах жене їх ще швидше, ніж Драккайнен.

Спустилися в якусь долину, потім піднялися на черговий, не дуже високий гірський хребет.

Унизу, між гостроверхими ялинками, тягнулося русло річки, а відразу біля неї стояв чотирикутний двір. Із димових отворів під дахом звивалися сині смуги диму, а навколо крутилося кілька людей, які звідси здавалися крихітними, немов мурашки.

— Коней назад! — крикнув Драккайнен. — І всі — на землю! Не стійте на тлі неба!

Повернувся і побачив, що всі й так уже лежать, а Гйяфі притримує всіх коней.

«Перестань вдавати тут коммандос, — вилаяв себе подумки. — Вони не дурні і в цю гру грають усе своє життя».

Вуко підповз до краю і дуже обережно визирнув, оглядаючи околиці.

— Двоє людей женуть кудись кіз. Перед воротами сидить один із мечем, але не знаю — він охоронець чи сидить просто так. Жере щось біле з миски. Під рукою в нього лук, тому гадаю, що все ж таки вартовий. Усі — Змії. Зачіски, татуювання і таке інше. Зараз назовні виходить якась тварина. Свиня? Ні, це не тварина. Це один із тих так званих крабів. Справді, весь у броні, клинків я не бачу. Маленький, дістав би дорослому чоловікові до грудей, але кремезний. Якось дивно рухається. Наче тільки тулуб, без голови. Виглядає радше як глибоководна риба на ногах, а не як краб. Ну гаразд.

Відповз задом і спустився з іншого боку, між валунами.

— Зробимо так, — сказав він. — Я зараз туди піду. Сам. Подивлюся, що воно таке, і перевірю, чи є там ваші діти. Подивлюся, скільки там воїнів і як вони охороняють. Ви чекайте тут. Не ходіть за мною, нічого не робіть. Мені ви не допоможете. Сам я маю більше шансів. Якщо вони мене схоплять, ви це побачите. Якісь радісні крики, біганина, колотнеча. Але це може означати, що я сам вирішив влаштувати якийсь гармидер. Чекайте терпляче. Якщо не повернуся до ранку — мені кінець.

— Краще ми підемо з тобою, — сказав Ґрунальді.

— По-перше, вдаримо вночі, коли вони спатимуть. Нас замало, щоб атакувати відразу і все перевіряти боєм. Вони прикінчать нас за п’ять хвилин. По-друге, хтось