Бісова душа, або Заклятий скарб - Володимир Костянтинович Пузій

Він тихесенько, аби не розбудити Миколку, який нарешті заснув (ох, довго хлопець вовтузився з незвички!), присів біля скриньки. Обережно, наче боявся, що вкусить, протягнув руку і торкнувся блискучого боку.

Здалося?… чи дійсно поверхня під пальцями здригнулася, мов жива?!..

— Чого ти хочеш? — прошепотів скриньці Андрій. — Чого витріщилася?

Він узяв її на руки: легку, майже невагому. Всередині — невже там порожньо? Та ні, напевне, гроші лежать чи смарагди якісь з діамантами.

— Дядьку, а можна подивитись, що в ній?

Ну от, а думав — спить, шибеник!

— Не можна. Я обітницю дав, що сам не відкрию й іншим не дозволю.

— А-а… — розчаровано протягнув Миколка. — Дядьку Андрію, а куди дівся вовк?

— Хто ж його знає. Побіг кудись. У нього свої справи, вовчі. Спи, до ранку повернеться.

— Дядьку, а вранці нас лісовик відпустить?

— Неодмінно! Відпустить, ще й суворо накаже своїм слугам, аби не заважали нам, ніяких перешкод не чинили. Але це тільки в тому разі, якщо ти заснеш. А інакше ніч ніколи не скінчиться. Знаєш казку про небесну лисицю?

— Розкажіть, дядьку!

— Живе у дальніх краях…

— Це в тих, де песиголовці водяться?

— Точно. Тільки не перебивай, а то не розповідатиму. Ну от, живе там, значить, небесна лисиця. Сама вона зі срібла, а хвіст у неї — з чистого золота, але пухнастий і м’який. Удень відпочиває в нірці, а як настає ніч, обережно виглядає небесна лисиця у світ: чи всі діти сплять? Дуже вона, знаєш, боїться дітей. А як бачить, що всі вони сплять, вибирається на небо і ну його хвостом мести! Усю пилюку, що за день туди набилася, вичищає, весь бруд — а натомість знову світло і прозорість повертає. І тоді настає ранок. А якщо побачить небесна лисиця, що не спить якийсь шибеник — от як ти, наприклад, — то не вийде з нірки і нічка так і не закінчиться. Тож спи, синку, спи.

Останніх слів Миколка вже не чув — він розмірено посопував, підклавши під щічку кулачок.

— Майстер ти казки розповідати, — прошепотів Корж, який щойно повернувся. — Аж я заслухався.

— Ну як там? — запитав Андрій.

— Дивні справи кояться у Вирії, — спохмурнівши, відповів вовкулак. — Хоч я, звичайно, не великий знавець тутешніх звичаїв, але… знаєш, витає щось таке в повітрі. Та й узагалі. Не подобається мені все це.

— Погоня за нами?

— Не знаю. Блукав я цим лісом-нелісом, а дарма. Не знайшов ваших слідів, хоча пам’ятаю їх добре, я ними ж до вас і дістався першого разу. Наче водив хтось мене зараз… але не ліс. Ніби сама земля.

— А що ти казав про повітря?

— Та знову ж, не збагнеш, що там таке, — скривився Степан. — Усе навколо спокійно, але це — спокій переляканого зайця, який вирішує, куди бігти. Чи… хм… вовка, який помітив здобич.

— Ти вже визначся, вовк чи заєць, — пробуркотів Андрій.

Вовкулак лише вухом смикнув, наче відганяв настирну комашку: розумів, що Ярчук це так, не серйозно, а від безнадії. Запитав:

— Невже нічого не вигадав?

Андрій позіхнув:

— Дещо спало на думку. Дочекаємося ранку, а там побачимо, як воно…

— Спи, — зронив вовкулак. — Я постережу.

* * *

Ранок видався іще той. Сонце наче і зійшло, але звідси його не видно, тож лишалося відкритим для споглядання одне тільки небо, все якесь смугасте, хворобливе: чорні хмари тонкими струнами протягнулися у високості і дружно повзли небокраєм. Подивишся на таке, здригнешся, перехрестишся — та й подякуєш Господу, що довелося прожити ще день.

На той час, як заявився посланець від лісу-нечистя, вони встигли поснідати, чим Бог послав, і зібрати речі. Людинка-деревинка дуже нагадувала вчорашню, хоча, звичайно, була іншою (ту ж бо вони вчора на дрова пустили).

— Топрого ранку, — проскреготів посланець. — Ну що?

— А от що, — відповів Андрій, попихкуючи люлькою. — Хочеш, виходить, руху? Кортить політати? А не боїшся?

Дідусь-деревинка від надлишку почуттів щосили замахав різнорозмірними ручками, ніби от-от збирався злетіти.

— Хочу! Не поюся!

— Тоді виведи нас на край лісу, а там я тобі допоможу. Порухаєшся досхочу, підеш — назавжди.

Андрій чекав, що нечисть вимагатиме спершу виконати послугу, а вже потім погодиться вивести їх. Ні, обійшлося. Чоловічок знову розпався на гілочки-листочки, дерева розступилися, випускаючи бранців з галявини. І навіть вишикувалися двома рядами, вказуючи правильний шлях.

Так і йшли: Ярчук вів за вуздечку Орлика, на якому їхав Миколка, а збоку ліниво трюхикав вовкулак.

— Чуєш, братику, що, вирішив за ніч? Разом підемо чи як?

— Ще не вирішив, — ухилився Андрій. — А чому запитуєш?

— Та от… думка одна в голову запала, зараза, і ніяк не можу позбутися. Я про що… Ти знаєш, з нами іноді трапляється, втрачаємо над собою владу: тіло робить не те, чого хоче розум.

— Ну, це з усіма буває.

— Ти ж розумієш, про що я.

— Атож. Та облиш це. І не дуже переймайся, я нікому тут не вірю, ні тобі, ні… — він скоса поглянув на Миколку: той, як і раніше, роздивлявся навсебіч, — ні комусь іншому. Однак люстерко наказало йти за тобою, щодо цього — жодних сумнівів. А там… там побачимо.

Дерева враз заступили їм шлях: виходить, прийшли. Час розплачуватися — або лягати у землю кістьми, це вже як вийде.

Андрій підморгнув вовкулакові, заплигнув на Орлика (Миколка сидить спереду, позаду, до спини козацької, скринька міцно прив’язана) — усміхнувся лісу-нечистю:

— Чи готовий, ваше бісівство?

Тут і дідусь-деревинка проявився. «Хотофий», — скрипить.

— Тоді що ж… Будь ласка.

Пихнув Андрій люлькою як слід, вийняв із рота і витрусив жаринки просто в кучері колоди. Зайнялося вмить, Ярчук навіть сам не чекав від вогню такої спритності — лишалося сподіватися на власну. По-особливому свиснув Орлику, пригнувся — і полетіли, тільки вітер оселедцем грає, в пальцях своїх невидимих розминає!

…Зупинились на високому пагорбі, куди нечисть уже не зміг би дотягнутися, якби й захотів.

А він, власне, не хотів. Не до того було лісу-нелісу. Він палав. Сосни свічками-переростками вперлися в смугасте небо і, здавалося, звивалися, але не від болю, а від неймовірної насолоди: «Нарешті!.. піти!.. рухатися!..» Півнебокраю горіло, з глухим звірячим стогоном валилися один на одного стовбури…

Раптом від лісу відокремився метелик і швидко-швидко підлетів до тих, хто стояв на пагорбі. Вовкулак загрозливо вишкірився, але Андрій заспокоїв його: справді, що здатен зробити один-єдиний метелик?

До того ж, усі бачили, кінець його черевця горів — і було незрозуміло, як метелик досі живий.

А ще угледіли, що це не вчорашнє «павичеве око», а інший різновид — «мертва голова», яку в народі завжди вважали передвісницею швидкої погибелі.