Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Коли вони під’їхали, він сидів навпочіпки і прикладав до землі меч, трохи вийнятий з піхов. Кінчик піхов залишався нерухомим, але руків’я меча в руках Подорожнього крутилося по землі, він прикладав його то туди, то сюди.

— Він здурів.

— Я міряю довжину кроків, — гаркнув Драккайнен. — Втратив слід і тому шукаю від останньої точки. Не заважай.

За якийсь час вони знову його наздогнали. Він стояв і дивився на землю.

— Тут їх зустріли.

— Хто?

— Кілька чоловіків. П’ятеро чи шестеро. І вісім дивних створінь. Напевно, це ті самі краби, про яких усі говорять. Сліди незвичні, схожі на людські, але вузькі й довгі. І ці вістря… все навколо порубано. Листя, стебла. Так наче ними безглуздо розмахували. Вузькі, довгі леза. Дуже гострі. Але крові немає. Нікому тут нічого не зробили. Це не був бій.

Він випростався.

— У чоловіків були коні. Важкі і дивно підковані. Туди пролягає дорога на Скельний перевал?

— Ні.

— А куди в країну Зміїв?

— Може, через Ведмежі пагорби. Там невисоко, кіньми зможемо пройти.

— Тоді покажи мені дорогу.

Їхали без перепочинку до самих сутінків. По дорозі Драккайнен раптом зіскочив з коня і присів у траві. Потім встав і подав Ґрунальді маленьку шкіряну шапочку:

— Тримай. Хтось із них загубив. Тепер ви бачите, що ми йдемо правильно?

Потім вони знову злізли з коней і пішли далі, незважаючи на темряву. Драккайнен вів уперед упевнено, немов рівною дорогою. Коні спотикалися, люди перечіплялися через гілки.

— Треба зробити зупинку, — сказав хтось.

— Немає часу! — гаркнув Ґрунальді. — Ульф якось іде, значить, і ми можемо!

Ішли в цілковитій темряві вгору, спотикаючись об скелі. Спалле трохи підвернув ногу, а другий воїн на ім’я Гйяфі Залізний Ранок виблював через утому.

Урешті-решт зупинилися на відпочинок. За три години перед світанком, на кам’янистому схилі трохи вище лінії лісу. Драккайнен заборонив розпалювати вогонь.

— Занадто погано бачу, — сказав він. — Ми могли втратити слід. Потрібно чекати до ранку, бо якщо йдемо не в той бік, доведеться повертатися.

Вони впали один біля одного на мокру траву, важко дихаючи. Ніхто не мав сил сказати ані слова. Фляжка з водою помандрувала з рук у руки.

Потім Гйяфі і Спалле заснули. Драккайнен сидів, загорнувшись у плащ, і прислухався, а Ґрунальді сидів поруч і нервово хрустів пальцями. Було видно, що найохочіше він вирушив би далі. Шкіряну шапочку, знайдену по дорозі, він увесь час тримав у руках.

— Ти правда бачиш слід? — запитав нарешті. — У цій темряві?

— У темряві вже ні. Тому ми й зупинилися. Другий місяць сховався. Взагалі-то щось бачу, але по сліду йти не можу.

— У тебе очі світяться в темряві, як у вовка, — понуро зауважив Ґрунальді. І за мить: — А що робитимемо, коли дійдемо? Вчотирьох?

— Точно не станемо кидатися на них із криками. Подивимося. Влаштуємо засідку, повибиваємо їх по одному, може, влаштуємо саботаж. Найважливіше — це відбити дітей.

— Що таке «саботарх»?

— Побачиш.

Рушили в дорогу, ледь посіріло небо.

Угору, вгору і вгору. Між камінням, чіпляючись за скелі і тягнучи за собою коней, які дедалі сильніше впиралися. Тут не було жодної стежки, тільки кам’янисті осипи. Над ними височіли сірі стіни, наполовину досі занурені в пітьму.

Драккайнен раптово зупинився, підняв руку:

— Стояти! Тихо, чуєте?

Вони не чули нічого.

— Те виття, що ми чули на Драґоріні. Не чуєте?

— Здається, я щось чую, — невпевнено сказав Гйяфі.

— А я нічого.

— Далі. Немає часу.

За кілька годин вони минули перевал і почали спускатися, поки дорогу їм не перегородив струмок. Тут не було ані стежки, ані дороги. Нічого. Тільки струмок, скелі і хащі карликових дерев. Вони з надією спостерігали, як Вуко повзає серед скель, поки нарешті не вказав напрямку.

— Угору. Вершники їхали струмком, інші йшли поруч, по скелях.

Побігли вздовж струмка. Потім — на інший берег і долиною вниз. По слизьким, вологим скелям, ледь помітною стежкою. Кінь Гйяфі запанікував. Хропів, танцював і дико верещав. Моряк деякий час намагався з ним упоратись, усвідомлюючи, що всі стоять і дивляться на нього з осудом, врешті накинув плащ на голову тварини і повів її в кінці.

— Не видавай нашого розташування! — гаркнув Драккайнен.

Вони мовчки подивилися на нього.

На дні долини Подорожній раптово зупинився і безпорадно роззирнувся.

Вони спокійно зупинилися, чекаючи, поки він знайде слід. Завжди знаходив. Сиділи тихо і намагалися не заважати. Ґрунальді підняв фляжку, спершу попив, а потім плеснув в обличчя трохи води. Спалле сидів біля ніг коня, звісивши голову. Зняв шолом, приторочив його до свого пояса і розтирав утомлене обличчя.

Чекали.

Драккайнен оглянув гілки, потім відступив на узбіччя, відщебнув меча і взявся перевіряти сліди.

Вони чекали, поки він натрапить на слід. Упевнені, що буде так, як щоразу.

Драккайнен встав, копнув скелю і вибухнув низкою жахливих фінських прокльонів, які лунали так, немов хтось занурив розпечене до білого вістря в крижаний льодовиковий