Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Розділ 9

Сад земних насолод

Гине худоба, родичі гинуть,

І смертний ти сам,

Та смерті не відає слава гучная

Гідних учинків.

Гине худоба, родичі гинуть,

І смертний ти сам,

Та знаю одне, що смерті не звідає:

Вмерлого слава.

Він сам обрав ще двох чоловіків, окрім Ґрунальді. Наказав їм вдягнути темний, а найкраще — чорний одяг і намастити волосся дьогтем. Змішав барвник і намалював чорні зиґзаґи на руках і обличчі, повісив на шиї амулет із танцюючими Зміями. Вони мовчки дивилися на те, що він робив.

— Дайте мені щось, що належало дітям. Одяг, ковдри, гребінь.

Принесли. Нервово, з біганиною, неспокійним обшукуванням кутів, копирсанням по закутках. Але все ж знайшли. Якийсь шалик, щось схоже на светр, кістяний гребінець. Дерев’яного коника. Драккайнен узяв шаль і притиснув її до обличчя, глибоко втягуючи повітря.

Вони стояли тісним колом, втупивши в нього темні звірині невиразні очі, й отетеріло мовчали.

Він заплющив очі, намагаючись виділити характерний, чужий запах поту, але не знав, чи вдасться. Запах був надто чужим, надто відмінним. Його не вдавалося ні з чим порівняти. Цифрал працював на повних обертах, але програмування не було пристосоване до розпізнавання чужих.

— Хто це? — запитала одна з жінок тривожним шепотом.

— Чужинець. Його кличуть Нічним Подорожнім.

— Він Діючий?

— Не знаю.

— Меч, ніж, лук і стріли, — сказав Драккайнен і встав. — Іншої зброї не брати. Нас замало, щоби вступати в битву. Візьміть коней, які не бояться вогню і гір. Трохи їжі. Усе інше доведеться добувати самим. Якщо побачимо Зміїв, шуму не здіймати. І збирайтеся швидко, кожна денна хвилина нам потрібна.

Він вийшов на площу і перевірив збрую Ядрана. Чорнява жінка з мечем за спиною стояла, спершись об стовп галереї, і допитливо на нього дивилася.

— Я їх знайду, — сказав він. — Надія є. Якщо вони живі, то ми їх відіб’ємо і приведемо назад.

Глянув у темні, схожі на білчині, очі і, як завжди, не побачив у них емоцій. Відчай? Відторгнення?

— З якого боку частоколу була драбина?

Вона вказала рукою.

— Ішов дощ. Ми спробували шукати з собаками, але ті загубили слід.

— Ми не загубимо.

Вони мовчки та скептично спостерігали, як Вуко рачкував під частоколом, мацаючи траву і мокру землю. Знайшов один слід, потім другий. Відбитки кількох псів і багатьох людей.

— Тут усе затоптане, — промовив осудливо. — Поки що — туди, — вказав напрямок. — Не сідати на коней, ідемо навпростець, через ліс.

Вони побігли слідом. Він біг підтюпцем, раз у раз присідаючи, щоб акуратно, майже пестливо обмацати бруд, розгорнути і понюхати траву, роззирався і глибоко вдихав повітря. Вони не встигали за ним. Драккайнен перестрибував стовбури й каміння, піднімався схилом.

— Не ведіть коней точно за мною! — раптом гаркнув твердим голосом. — Обходьте перешкоди! Важливо, щоб ви мене бачили, а не наступали мені на п’яти.

Сліди вели до невеликого струмочка, що біг серед каміння. Драккайнен увійшов у воду і якийсь час роззирався навколо.

— Тут собаки загубили слід, — сказав він замислено, немов сам до себе. Опустив голову і оглянув дно, шукаючи камені, перевернуті світлою стороною догори, коріння і гілки на березі, за які хтось хапався, щоб устояти на ногах. Потім по коліна у воді рушив угору за течією струмка. За якийсь час знову зупинився, подивився у воду під ногами, а потім оглянув високий берег.

— Тут, — сказав. — Угору по схилу. Один із них шкутильгає, — зронив незабаром. — Хлопець.

— Тарфі, — глухо відповів Спалле.

Схил був занадто крутий для коней, тож їм довелося його обходити, піднімаючись між вивернутими стовбурами, ямами і скелями тільки для того, щоб відразу ж спуститися з іншого боку. — Але ж тут є стежка, — незадоволено пробурмотів Спалле, — ми могли нормально доїхати в сідлі.

— Він же йде по сліду. Звідки міг знати, куди цей слід приведе.

— Якщо він і справді йде по сліду після таких дощів, значить, усе так, як я відразу казав. Він Діючий.

— Але це наш Діючий.

— Гаразд, але, якщо це не так, ми даремно тут лазимо.

З іншого боку і справді була стежка, але Драккайнен досить швидко з неї зійшов і рушив униз по схилу. Було видно, як він скаче між сріблястими стовбурами і щохвилини припадає до землі. Унизу, між деревами, було значно світліше, там починалася гірська галявина. Вони бачили, як Вуко виходить на траву і знову рачкує на землі.

— Ми не з’їдемо туди кіньми. Він прострибав, немов козел, а коні поламають ноги.

— Тоді як?

— Сухим жолобом, трохи далі. Ми з Гйяфі візьмемо коней, а ти хутко за ним.

Драккайнен втрачав слід мінімум тричі. Міг покладатися лише на сліди, що були й так розмиті, бо запах змили дощі й перекрили інші