Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

— Дякуємо тобі за гостинність, — тихо сказав Брус. — Прошу тебе, забери своїх і їдь звідси. Якнайдалі. Я чув, що кірененці теж могли тікати, ховатися і битися нишком, коли вороги виявлялися занадто сильними.

— Ні, ситаре Тендзин, — відповів Лемеш. — Цього нам не дозволить честь. Повір мені, я краще знаю, що зробили б справжні кірененці. Залишилися б у своїй родовій садибі і жили б спокійно, розумно і цивілізовано. А коли б на них напали — то билися б до останнього. Я знаю, бо я сам — кірененець.

Ми довго йшли трактом мовчки, вперше за багато часу при світлі дня. Не знали, що сказати.

Близько полудня ми дійшли до широкої дороги, але я не зміг би сказати, чи це той самий шлях, яким ми йшли через ліс, чи інший. Гадаю, що інший, тому що той був майже порожній, а тут уже двічі нам доводилося ховатися, почувши цокання копит. Вперше це було п’ятеро вершників, а за другим разом — двоє.

— Напевно, це військо, — сказав Брус. — Якщо вони вже встигли повернути Кодекс Землі, то нікому, крім війська і жерців, не можна буде вільно подорожувати — тільки пішки і лише з дозволом.

— Чому ми не перечекали день?

— Ми наближаємося до річки. Там є невелике місто і міст. Я певен, що він перекритий і там стоїть патруль, тож нам потрібно знайти спосіб перейти його, а це можливо тільки вдень. Це не дуже важливий міст, тому я сподіваюся щось вигадати. Пам’ятай, у місті завжди простіше сховатися. На пустках мало людей, але саме тому кожен подорожній відразу привертає увагу.

За якийсь час нас проминула двоколка, запряжена волами. Селянин, що віз на ній купу обв’язаних полотном пакунків та йшов збоку возу з палицею в руках, не привітався з нами і не запропонував підвезти.

— Минатимемо блок-пости і патрулі на дорогах, — сказав Брус. — Цього не завжди вдасться уникати. Тому ти повинен запам’ятати правило чотирьох подібностей. Коли тебе шукають, отримують опис. Простий, його зможуть зрозуміти і вивчити напам’ять звичайні солдати. Якщо ти підпадаєш під цей опис в одному пункті, вони звертають на тебе увагу. Якщо в двох — стають підозріливими. Якщо в трьох, ти вже підозрюваний, і тоді, згідно з правилами, хтось із офіцерів повинен прийняти рішення, що робити далі. Якщо ж підпадаєш під цей опис в чотирьох пунктах, тоді ти — той, кого вони шукають, і тебе буде затримано. Їх не обходить, чи таку людину раніше вже затримували. Це військо. Вони переконані: якщо мусять доставити юнака відповідного віку, який виглядає належним чином і поводиться як спадкоємець Тигрячого Трону, то чим більше таких доставлять — тим краще. Краще знайти п’ятьох імператорів, ніж одного. Відтак, щоб подолати заставу на мосту, потрібні хитрощі.

— Хіба не можна обійти міст?

— У нас уже немає човна, а ця річка дуже швидка і оманлива.

Дорога знову вела крізь ліс, але не такий дрімучий, як раніше.

Час від часу ми виходили на скелясті пустки, порослі чагарником.

З-за чергового повороту перед нами відкрилося дивне видовище.

На дорозі криво стояв дерев’яний двоколісний візок, на якому, ледь утримуючи рівновагу, сидів жрець Підземної в червоному плащі, ховаючись від сонця під парасолькою. Біля осі візка копошився храмовий служка з поголеною головою, теж у червоному одязі, що складався з широких штанів, щільно перев’язаних навколо литок чорною стрічкою, і дивної куртки, що прикривала тільки одне плече.

Побачивши нас, жрець скинув капюшон і одним рухом натягнув блискучу, наче дзеркало, маску.

— Гей, ви там! — Голос жреця звучав так, наче в його горлі були металеві струни. — Бігом сюди! Допоможіть цьому косорукому!

Брус відповів якоюсь дивною посмішкою, яка наводила на думку про вовка.

— Їх не знайдуть? — запитав я пізніше, сидячи на дерев’яних козлах і дивлячись на дупи віслюків.

— Рано чи пізно знайдуть, — відповів металевий голос з-за дзеркальної маски. — Знайдуть два голих безіменних трупа. Ці їхні маски дуже доречні для нас, Арджуку. Коли ми дістанемося до міста, тобі доведеться злізти з козлів і йти поруч. Жоден солдат не подумає про спадкоємця-втікача, побачивши якогось служку, що йде пішки і супроводжує жреця, який зручно вмостився на возі. Але місто і патрулі — це завжди ризик. Настав час тобі дізнатися, куди ми прямуємо. Якщо щось трапиться зі мною, за будь-яку ціну доберись до Саураґару. Звідти — до невеликого містечка на краю пустелі, що зветься Нагільґил. А там приєднайся до каравану контрабандистів солі, який прямує через пустелю.

— Але куди?!

— За Пустелю Кінця Світу і Бар’єрні гори. До земель чудовиськ, варварів і бестій. До земель, звідки прибувають «вовчі кораблі».

Я мовчав.

— Але ж я там не проживу і хвилини. Люди-Ведмеді — людожери, а екіпажі «вовчих кораблів» — мерці і примари!

— Казки. Це єдине місце на землі, де Нагель не зможе тебе знайти і до тебе дотягнутися.

Ми проїхали ще трохи.

— Але чому ти кажеш про це саме зараз?

— Тому що не знаю, що станеться за мить. У цьому одязі ми, може, й переїдемо через міст, але, ймовірно, нам доведеться ночувати серед жерців у Червоній Вежі.

Ми саме виїхали з-за повороту, і перед нашими очима постала Червона Вежа — величезна і стара.