Нічний подорожній - Ярослав Гжендович
— І що ми зробимо? Раптом це пастка?
— Цей будинок стоїть давно. Цей святковий одяг багато разів латаний-перелатаний. Вони носять його досить довго. Неможливо, щоб вони з’явилися тут виключно через нас.
— Я повинен взяти трохи мильнянки. Інакше я цього не змию.
Тут усе було дивне. Ми сиділи у великій вітальні, як поважні гості. Спочивали на подушках, дивлячись на дерев’яні таці і тарілки з їжею, які зазвичай подають на пізній сніданок. За вікнами була ніч, а у вогнищі в кутку кімнати потріскував вогонь.
Навколо низького столика сиділи всі домашні, а також слуги, за винятком старої жінки та хлопчика, які подавали до столу, але потім сіли і вони.
Брус намагався накладати собі соління ложкою, невпевнено принюхувався до пасти, ніби не розуміючи, що це таке, покірно дозволяв господареві вчити, як накладати пасту шматочком хліба. Лемеш був у захваті. Пояснював нам призначення кожного предмета і розповідав про кожну страву так, наче сам їх вигадав.
Мариноване м’ясо було надмірно солодке, рибна паста — занадто гостра, і все ж я відчував себе так, ніби ніколи в житті не їв нічого смачнішого.
Дочка Лемеша на його прохання принесла сітару й заграла. Це було жахливо, але все одно я неначе потрапив додому. Міг би слухати її годинами.
Після їжі принесли мішечок із травою і люльку. Брус сидів із кам’яним обличчям. Навіть не проковтнув слини і не поглянув на траву.
Господар не приховував, що чекає на новини, але не підганяв нас. Нарешті запитав, що відбувається, — мигцем і не напосідаючи — тож ми коротко і хаотично розповіли йому те, що могли знати двоє провінціалів, яких переворот застав у столиці.
Ефект був громоподібний. Дружина Лемеша зблідла, мов стіна, це було помітно навіть під її дивним макіяжем, а він сам сидів нерухомо і слухав, стискаючи кулаки й зуби.
— Впав… Тигрячий Трон? — запитав безсило. — Імператор мертвий? Повертається Кодекс Землі?!
— Настав день гніву Підземної Матері, — сказав Брус. — Вона наслала на нас посуху, щоб ми отямилися. А потім з Нахель Зиму прийшла пророчиця, яка зветься Вогнем Пустелі. Вона захотіла знищити чужоземну династію і випалити її святим полум’ям. Так нам було сказано.
— Отже, те, про що я думав усе життя, це правда, — процідив розлючений Лемеш. — Ми, амітраї, дурні! Варвари мають рацію, коли плюються на один лише наш вигляд. Ми невільники і єдине, що нам відомо, це рабство. Для нас і для всіх. Лише раз нам попалася династія, яка принесла щось більше, ніж батіг. Ми могли навчитися жити як цивілізовані люди. Навчитися в тих, кого ми колись знищили. Ми могли мати закон, дороги і музику, могли митися, будувати і торгувати. Врешті ми могли би зрозуміти, що таке честь і свобода. Ми могли навчитися Шляху Вгору, як і всі істоти на світі. Але ні. Навіщо? Чи не краще знову віддати себе в рабство дурням у масках і книзі, в якій немає нічого, крім безглуздих заборон? Знову станемо бандою дикунів, що кидаються на весь світ, як скажені пси. Знову ритимемо землю пазурами там, де нормальна людина візьме лопату. Знову палитимемо все, чого не знаємо з книги, і знищуватимемо все, чого не розуміємо. Тому що так каже старий варварський кодекс. Закон диких пустельних кочівників!
— Нам не можна цього слухати… — пробурмотів Брус, дивлячись в землю.
— Ох почуй востаннє в житті, що каже тобі вільна людина! — вигукнув Лемеш. — Послухай те, чого ти більше не почуєш і що зветься правдою! Я — амітрай, як і ти. Але відтепер я не хочу про це пам’ятати. Відтепер я буду тільки Лемешем, сином Корабельника з клану Гусей. Я і вся моя сім’я. Ми сидітимемо тут. Не вдягнемо кланового лахміття, не дозволимо себе розділяти чи годувати жерців, немов домашня худоба. Може, вони про нас забудуть у цій пустці. А якщо ні, ми будемо битися. Зробимо те, що зробили б на нашому місці кірененці. Знаєш чому, ситаре Тендзин? Тому що ми — останні кірененці. Запам’ятай нас. Запам’ятай, як виглядає цей будинок. Запам’ятай, що ти їв і як приймають мандрівника, коли він самотній, голодний і втомлений. Усе це називається цивілізація. Запам’ятай, мій бідний темний друже, і тоді світ не помре остаточно.
Я довго лежав, вдивляючись у стелю. Може, тому, що відвикнув спати вночі, а може, через м’яку постіль і світлі стіни. А може тому, що я не міг забути слова амітрая, який прикидався кірененцем. А я був кірененцем і удавав амітрая. Ми обидва були досконалі у своїх ролях. І я віддав би все, щоб помінятися з ним місцями.
Вранці ми з’їли сніданок, так наче нічого не сталося. Отримали відвар, гарячі коржики і пасту з сиру. Лемеш дав нам у дорогу припаси, дбайливо загорнуті в хусточки.
— Ви не принесли мені добрих звісток, — сказав він. — Але те, що ви розказали, було важливим. Тепер ми будемо готові.
— Із гнівом богині нічого не вдієш, — сказав йому Брус. — Не можна його стримати, як не можна стримати бурі.
— Це ніяка не богиня, друже, — сказав Лемеш. — Це всього лише один із духів-стихій. Надаку. Одна з дивних істот, які мешкають у світі разом із нами. Нічого не створює і нічого не дає. Запам’ятай, мій друже, якщо коли-небудь ти побачиш справжнього Бога, відразу його впізнаєш. Це той, хто дає життя, створює світ, і до якого всі ми прагнемо. Він значно величніший за твою богиню, він величніший за весь світ. Його велич не залежить від таких дурниць, як те, що ти з’їв, як одягнувся, з ким одружився чи спав. І він не вимагає ніяких кривавих жертв, йому не потрібні блазні
