Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

— Війна — це тріумф необхідності, — озвався, змиваючи кров і методично миючи руки. — Занадто часто ти робиш не те, що правильно або шляхетно, а те, що необхідно. Вони вирішили, що можуть нас пограбувати і вбити. Були голодні, розгублені й покинуті. Саме тому нам довелося вбити їх. І тому довелося все завершити, коли вони були переможені. Взяти їх у полон неможливо. Залишити вмирати на шляху — надто жорстоко і небезпечно.

Я мовчки кивнув.

Відчував лише втому.

Мішки й мечі ми закинули в кущі, плями крові на дорозі ми присипали пилом.

Ішли дорогою всю ніч, потім знайшли струмок і, йдучи його берегом, заглибилися в ліс, щоб умитися, напитися і переднювати в густих заростях. Наступної ночі повернулися на дорогу.

Тоді вперше ми зустріли звичайного подорожнього. Ледве опали сутінки, ми почули тупіт і відразу сховалися за дерева, де лягли долілиць на землю, перечікуючи, поки подорожній проїде.

Це був самотній вершник, який швидко скакав на великому плямистому коні. Тільки це я й встиг помітити. Ми почекали, поки цокотіння копит стихне, потім ще трохи, і лише потім вирушили далі. Задля впевненості вже лісом.

Гадаю, ми просто були втомлені. Інша справа, що, випередивши нас і причаївшись у кущах за двісті кроків далі, він сидів зовсім тихо. Навіть його кінь не видав жодного звуку.

— Добрий вечір, подорожні, — пролунало з темряви.

Ми обидва завмерли, приготувавшись до стрибка і стискаючи пальці на дорожніх ціпках. Він сидів на лежачому коні. Звір смикнув головою і встав на ноги, а вершник лише похитнувся в сідлі, виїжджаючи на стежку.

На ньому була піренейська куртка з клановою обшивкою, капелюх подорожнього, який нагадував пласку миску, ніж на лівому стегні, меч біля сідла і лук за спиною. Ми дивилися на нього із подивом.

— Я помітив, що ви сховалися, коли я проїжджав повз. Йдете вночі і ховаєтеся від кожного, а тому ви, напевно, безпечні. Дозвольте глянути вам в обличчя. Трохи підніміть капелюхи, дякую. Я Лемеш, син Корабельника, кай-тохімон клану Гусей.

Ми мовчали.

Він здавався нереальним. Він міг нам наснитися або походити з якоїсь казки, але не міг існувати насправді.

— Я глянув у ваші обличчя. І зараз знаю, що можу вам довіряти. Бачу обличчя людей світлих і бувалих. Але також бачу втому, довгу дорогу і страх переслідування. Тому скажу так — відвідайте мій дім. Єдиний у цій пустці. Відпочиньте, поїжте і викупайтеся. А натомість розкажіть мені, що відбувається у світі. Я був у селищі Хазил Ґир за лісом, але там усі немов збожеволіли. Марять, наче в лихоманці. Ви йдете здалеку, тож маєте щось знати.

— Дякуємо, пане, — відповів Брус. — Ми — сіндари. Мені звуть Тендзин Бирталай, а це мій племінник Арджук Хатармал. Незабаром стане чиновником. Ми повертаємося додому.

Далі ми пішли, тримаючись за збрую його коня. У бік від дороги кам’янистою стежкою, потім через лісок. А потім я мало не скрикнув від подиву.

Будинок Лемеша виглядав як кірененський маєток з картинки. Побудований у формі чотирикутника, з укритим черепицею, чотириспадним подвійним дахом, стояв над струмком. Я бачив тепле світло, що лилося з вікон, і дим, що піднімався з труб.

Мені здавалося, що я сплю, коли заходив двостулковими воротами і дивився на домочадців, які вийшли нам назустріч. Востаннє такі вишиті листям і геометричними візерунками сукні та каптани я бачив у Притулку Хмар.

— Вітаємо в нашому будинку, мандрівники, — сказала чорнява жінка з тацею, на якій стояли дві маленькі чари з горіховим відваром і лежали два пиріжки.

Брус подякував, безпорадно озираючись навколо, після чого понюхав відвар, немов бачив його вперше у житті. Моя роль була простішою, мені не доводилося навіть прикидатися. Я просто дивився широко розплющеними очима, мов очманілий.

У нас забрали кошики, а потім провели до лазні, викладеної світлим відполірованим каменем. Скрізь були лампи, на гладеньких дошках стояли декоративні деревця в керамічних горщиках. У лазні приготували два величезних відра з гарячою водою, на столі лежали рушники й губки, стояла миска з витяжкою із мильнянки.

Коли з бічних дверей вийшли дві молоді служниці, голі і лискучі від олії, і почали розводити мильнянку, я відчув, як у мені щось тане від захвату.

Брус скрикнув і виштовхнув мене з лазні, а потім розвернувся до дверей, стискаючи в долонях капелюх.

— Не можна… Це погано… — пробурмотів він до господаря, який сміявся. — Нам не можна дивитися на тіло жінки без згоди Підземної… Не можна оголюватися, дуже погано…

— Непросто з вами, — сказав Лемеш. — Але, якщо дівчата підуть, ви погодитеся помитися? Ми хотіли б розділити з вами трапезу, а без цього… з різних причин це неможливо. Такий у нас звичай, вибачте. Але ми не хочемо накликати на вас гнів вашої богині.

Ми погодилися, щось бурмочучи собі під ніс і дивлячись у землю, наче парочка бовдурів. Ми були амітраями. Поверталися додому, в безлюдне сільце. Якби не Брус, я зовсім про це забув би.

— Я йому не довіряю, — пробурмотів Брус, коли ми вже сиділи у воді. — Ніколи не чув ні про який клан Гусей. Ніколи не бачив кай-тохімона, що мешкав би в сільській хатині. З іншого боку, звідки тут взагалі взялася кланова садиба?

— А де його клан? Усі живуть у цій хаті? — запитав я. — І все ж я шкодую, що тобі довелося відіслати дівчат.

— Його дружина сама зустрічає гостей, а обличчя її розфарбоване, наче в акторки. Той, хто прийняв коня, був його сином. Мені це не подобається. До того ж усі чоловіки, і навіть