Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
Дотепер, попри увесь жах, який вселяли в мене ті гнилі кактуси чи лихі істоти, що жили серед них, я не думав про повернення. Та зараз я зупинився, відаючи мерзенну легенду про край, куди потрапив, адже Йондо — це місце, до якого мало хто наважується вирушити свідомо та з власної волі. Ще менше тих, що повертаються звідти — а ті, що повертаються, бурмочуть щось про незнані жахіття та нетутешні скарби й довіку слабують на трясовицю, від якої тремтять їхні всохлі кінцівки, а до того ще й мають скажений полиск у вибалушених очах під побілілими бровами й віями; усе це анітрохи не заохочує інших мандрівців повторювати їхній шлях. Отож я вагався, стоячи на межі тих попелястих пісків і відчуваючи у відбитих нутрощах дрож нового страху. Було страшно йти далі й страшно вертатися, бо був я певен, що жерці заздалегідь підготувалися, щоб унеможливити останнє.
Тож невдовзі я рушив уперед, на кожному кроці занурюючись в огидну м’якість. За мною слідом рухались якісь довгоногі комахи, що зустрілися мені серед кактусів. Ці комахи мали колір трупа тижневої давності й були завбільшки з тарантулів, одначе, коли я розвернувся та розчавив найближчу з них, здійнявся сморід, і то такий нестерпний, що був навіть гидотніший за їхній колір, тому по змозі я не звертав на них уваги. Направду, істоти ті були найменшими жахами у моїй скруті. Переді мною, під велетенським нудотно-шарлатовим сонцем, простяглася нескінченна пустеля Йондо, неначе край з гашишного марення постав на тлі чорних небес. Ген удалині, на самісінькому краю, видніли ті кулясті гори, про які я вже оповів, однак усім тим обширом, який відділяв мене від них, розкинулися жахні прогалини сірої пустки та низенькі пагорби без жодного деревця, схожі на спини похованих чудовиськ. Прямуючи далі, побачив я величезні вирви, в яких колись заховалися метеорити, і різнобарвні коштовні камінці, яким я не годен був добрати назви, сліпучо сяяли й виблискували з порохняви.
Були там повалені кипариси — гнили коло поруйнованих мавзолеїв, на поцяткований лишайниками мармур яких виповзали гладкі хамелеони, тримаючи у пащах розкішні перлини.
Приховані невисокими гірськими хребтами, лежали міста, від яких не вціліло жодної стели — неосяжні предковічні міста, що зникали друзка по друзці, атом по атому, віддаючи себе на поживу нескінченності спустошення. Волочив я свої знесилені тортурами ноги понад купами уламків, які були колись величними храмами, і під моїми ногами упалі боги хмурилися у зогнилому пісковику та скоса позирали на мене з розколеного порфіру.
Над усім панувала лиховісна тиша, яку порушували хіба сатанинський регіт гієн і шарудіння гадюк у мертвому терновищі або ж у стародавніх садах, відданих на поталу кропиві та рутці.
Сходячи на вершину одного з багатьох курганоподібних узвиш, угледів я води химерного озера, незглибимо темного і зеленого, неначе малахіт, і оточеного сяйливими смугами солі. Ці води лежали у чашоподібній улоговині далеко піді мною, одначе майже під моїми ногами на вилизаних хвилями схилах насипом лежала прадавня сіль, тож і збагнув я, що озеро це — лише жалюгідні, гіркі та змілілі залишки якогось первісного моря. Спустившись донизу, підійшов я до темних вод і заходився був мити руки, але споконвічна ропа гостро та їдко вжалила їх, і швидко відмовивсь я від свого задуму, віддавши перевагу пороху пустелі, який повільно, наче саван, оповивав мене. Тут я і вирішив трохи перепочити, а голод змусив мене з’їсти дещицю з тієї вбогої та знущальної поживи, яку дали мені жерці. Я вирішив іти далі, скільки стане сил, і дістатися земель, що лежать на північ від Йондо.
Ті землі безлюдні, це справді так, але їхня безлюдність звичніша за ту, що притаманна Йондо; і, як відомо, час від часу до того краю навідуються деякі племена кочовиків. Якщо фортуна буде до мене прихильна, я міг би пристати до котрогось із тих племен.
Убогий харч підживив мене, і вперше за тижні, яким я втратив лік, до мене долинув ледь чутний шепіт надії. Мертвотно забарвлені комахи вже давно припинили мене переслідувати; і досі, попри усю моторошність могильної тиші та кучугури пороху цієї віковічної руїни, не зустрів я нічого й наполовину жаскішого за тих комах. І вже почав я думати, що страхіття пустелі Йондо були дещо перебільшені, коли це раптом на схилі пагорба наді мною почулось якесь диявольське кихкотіння. Звук цей пролунав так зненацька, що налякав мене понад усіляку міру й тривав, здавалося, нескінченно, не змінюючи своєї єдиної ноти. Видавалося, наче якогось недоумкуватого демона охопив напад веселощів. Я озирнувсь і побачив вишкірений іклами зелених сталактитів вхід до темної печери, якого раніше не помітив. Скидалося на те, що звук долинав саме зсередини тієї яскині.
Із боязким завзяттям вдивлявсь я у чорний отвір. Кихкотіння голоснішало, але певний час я не міг нічого розгледіти. Нарешті мій зір вловив у пітьмі білястий полиск, а тоді, шпарко, мов у нічному жахітті, назовні показалася страхітлива Істота. Вона мала бліде, безволосе, яйцеподібне тіло завбільшки з черевату козеням козу, посаджене на дев’ять довгих хистких ніг із багатьма суглобами, схожих на ноги якогось велетенського павука. Створіння пробігло повз мене до краю води, і побачив я, що на його скошеній морді не було очей, проте високо над головою здіймалося два ножоподібні вуха, і тонкий зморшкуватий хобот нависав над його ротом, в’ялі губи якого, розтягнуті у вічному кихкотінні, відкривали ряди кажанячих зубів.
Істота пождиво припала до води того гіркого озера, а тоді, утамувавши спрагу, обернулася, й, либонь, відчула мою присутність, адже зморшкуватий хобот здійнявся вгору й сягнув у мій бік, гучно винюхуючи повітря. Не знаю, чи збиралося те створіння кинутися навтьоки, а чи, навпаки, просто на мене, бо не зміг я довше витримувати це видовище й на тремтливих ногах побіг звідти понад берегом озера, поміж масивними кам’яними брилами та величезними пластами солі.
Лише геть виснажившись, я нарешті зупинився й, побачивши, що мене не переслідують, ще й досі тремтячи, сів у тіні брили. Та недовго я спочивав, адже тут почалася друга з тих химерних пригод, які змусили мене повірити в усі неймовірні легенди про Йондо, які я колись чув.
Навіть лячнішим за диявольське хихотіння був той крик, який зірвався зовсім поруч зі мною зі змішаного із сіллю піску, крик беззахисної жінки у жорстокій агонії чи у лабетах пекельників. Обернувшись, уздрів я справдешню Венеру — оголену білу досконалість, якій годі боятися прискіпливих поглядів, — по самий пуп занурену у пісок. Її розширені від жаху очі молили мене, а лілейні руки простяглись до мене у благальному жесті. Я підскочив до неї — й доторкнувся до мармурової статуї, чиї різьблені повіки опустилися в якомусь таємничому сні мертвих століть, а руки, як і бездоганні гомілки та стегна, поринали у товщу піску.
І знов утікав я, стрясаючись від нового страху, і знову чув крик жіночої агонії. Та цього разу не озирнувсь я, щоб побачити благальні очі й руки.
Я мчав угору довгим схилом, на північ від того проклятого озера, мчав, перечіпаючись через базанітові брили та виступи, гострі від вкритого патиною металу; мчав, втрапляючи у соляні ями; мчав терасами, які у прадавні еони створив морський відплив. Я утікав, немов людина, що якоїсь какодемонічної
