Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

— Хто ви такі? — крикнув той, що зі списом, ледве нас побачивши.

— Звертаємо в ліс, — прошипів Брус.

Однак, із лісу вийшли ще троє — саме з того місця, куди ми збиралися звернути.

Ці були вбрані в сегментовані обладунки, але настільки іржаві й брудні, що їхнього кольору було не розібрати. Виглядали вони так само жахливо. Я вже знав, що вони не перейшли на бік Підземної, а тому зрадів, побачивши їх.

— Я спитав, хто ви такі? — закричав той зі списом. — Селяни?

— Кращі за тебе, солдате, — гаркнув Брус. — Загін, звання, ім’я?!

Вони стали навколо нас. Якось так розв’язно, з мечами в руках. Це мені не сподобалося.

— Зараз, — відгукнувся один із них, з перев’язаною рукою, єдиний, хто носив погнутий шолом, — це, мабуть, тимен «Мертв’як», ага?

— Дозвольте нам пройти, — попросив я. — Ми теж тікаємо від армії Нагель Іфрії.

— А ми шо, кудась тікаємо? — сказав інший солдат. — Куди бігти? Ми вже трупи. Де ти був, коли нас били? Як свої своїх репіжать, світу, думається, кінець. Тепер тіки власна дупа сі лічить.

— Що у вас у кошиках? — солдат зі списом нервово облизав губи. — Залишайте їх на землі та йдіть собі.

— Нє, — відгукнувся ще хтось. — Оне нас бачили. А подейкують, шо таких, як ми, жертвують на Вежах. І платють за виказ.

Брус відстебнув кошик і повільно поставив його на землю.

— Роби, як я, — сказав. — Зніми кошик, Арджуку.

Я зняв кошик і ледве встиг його поставити, як пролунав свист.

Коли підвів очі, солдат зі списом крокував кудись наосліп із розставленими руками, а з його рота текла кров.

Я бачив, як Брус повертається з мечем в одній руці і ціпком в іншій, як на нього, розмахуючи мечами, кидаються двоє солдатів, а решта несуться в мій бік. Я провернув кінчик ціпка і замахнувся ним, відчуваючи, як вістря висовується з іншого кінця і блокується засувкою. Солдат, що стояв ближче до мене, прикрився мечем, тож я вдарив його іншим кінцем вище ліктя і ткнув списом в обличчя.

Обвів ціпок навколо тіла і встромив вістря йому в живіт, перш ніж він устиг зрозуміти, що я роблю. Я тисячі разів робив так різними списами або палицями із загорнутим шкірою кінцем, але вперше відчув, як вістря входить у тіло.

Солдат витріщився, остовпіло спостерігаючи, як червона сталь вислизає з його нутрощів. Я вдарив його у скроню другим кінцем ціпка, щоб прибрати з дороги. Утім, другому солдату, який стояв за ним, вдалося закритися від удару мого ціпка і притримати його рукою, піймавши вістря десь у себе під пахвою.

Я провернув свій кінець, вихопив меч і вдарив його в скроню.

Він затулився своїм пощербленим клинком; цієї ж миті пролунав металевий брязкіт, і його шию раптово обплів ланцюг із дрібними ланками. Я відскочив убік, встромивши меч глибоко йому під пахву.

Брус стояв над солдатами, що лежали на стежці, а ланцюг звисав з кінця його дорожнього ціпка. Він смикнув його, перекидаючи солдата, і розмотав ланцюг, який втягнувся всередину, після чого надів дерев’яну затичку і закрутив її. З іншого боку сховав меч, і ціпок знову став лише ціпком.

— Я забув тебе спитати, як виймати ланцюг, — сказав я.

— Не варто відволікатися, — відповів він. — Ціпок шпигуна дає масу можливостей. Потрібно чимало тренуватися, щоб швидко вибирати.

— Я думав, ти хочеш віддати їм кошик, — сказав я. У мене почали підгинатися ноги.

— Ні. Просто з кошиком за спиною незручно битися.

Я мусив сісти на землю. Почувався слабким і жахливо втомленим, немов без відпочинку йшов кілька днів. Дивився на своїх власних солдатів, які не перейшли на бік ворога, не здалися, а зараз в нагороду за це стали дичиною в якихось лісах і врешті були вбиті тим, кому вони зберегли вірність. Світ почав здаватися занадто складним і незрозумілим.

Я дивився на сіре обличчя із застиглим виразом страждання того, кого я вдарив у живіт. Його очі були широко розплющені.

Солдат, якого я проткнув мечем, був живий, хрипів і бився за кожен вдих. Ще один трохи ворушився, дряпаючи пальцями пісок, а інший відчайдушно стогнав. Брус вийняв короткий, широкий кинджал і підійшов до нього.

— Брусе! — крикнув я.

Він не відреагував. Присів біля солдата, дбайливо обійняв його за плечі, а потім різко увігнав лезо в потилицю. Той відчайдушно сіпнувся, його стопи засмикалися, дряпаючи підкованими підошвами траву й утоптану землю тракту.

Стогін припинився.

Я опустив погляд, спостерігаючи, як мій товариш схиляється над наступним вмираючим.

— Ні… благаю… ні… мамо… — почув я, а потім пролунав короткий відчайдушний крик.

Раніше мені здавалося, що переможені в бою гинуть миттєво і без зайвих страждань. Я не розумів, що навіть пробита мечем наскрізь людина може помирати годинами.

Я чув, як їхні чоботи шкребуть по землі, коли Брус один за одним відтягував солдатів у ліс. Потім він обшукав кущі й кинув на стежку два подерті, багаторазово залатані мішки.

Я мовчав. Брус висипав вміст мішків, але там було небагато: якийсь одяг, погнутий кубок, зацвілий шматок сиру, обгорнутий промасленим папером. Він знайшов пласку, майже порожню пляшку і, тримаючи її між колінами, облив водою закривавлені долоні й ножа.