Обитель героїв - Генрі Лайон Олді

Службові турботи здавалися зараз безглуздими і дріб’язковими.

— Що з вами? — одночасно запитали Ефраїм Клофелінг і Фернан Терц.

* * *

— Некисло ти племінничка приклав, світлосте, — шанобливо гмикнув Кош.

Він кинув зв’язану сестру на підлогу поруч із байдужим Германом. Вовчиця виверталася мало не навиворіт, силкуючись звільнитися від пут; її звіриним тілом котилися великі брижі, як від вітру — по воді озера. Агнешка пристрасно прагнула перетворитися, але заважали мотузки, міцно стягаючи лапи й пащу. Спростовуючи власне прізвище, вовчиця була велика: вагою та розмірами як доросла дівка.

І як із нею Кош упорався?

«Схоже, сильно вас по фізіономії приголубили, пане! — в’їдливо відгукнувся внутрішній негідник-голос. — Сам Кош, судячи з його комплекції, на такого звірюку обертається, що ведмідь зі страху посивіє!»

— Вкусила, зар-р-раза!

Малой ще разок стусонув сестру та заходився зализувати рану на передпліччі — точнісінько як удень Агнешка.

— Давайте, перев’яжу.

Барон відкрив саквояж — у пошуках прокип’ячених бинтів, які Любек зазвичай видавав хазяїну в необмеженій кількості.

— Скажіть, Коше… А правда, що на гомолюпусах усе заростає, як, даруйте, на собаках?

— Брехня. На собаках поганіше заростає.

— То, може, бинтувати не треба? Я про вашу руку.

— Треба. Покусала ж, стерво!

— Чому б вам не змінити вигляд? Щоб прискорити процес загоєння? Я, звичайно, пов’язку накладу, але якщо є дієвіший засіб…

— Вигляд змінити? Обернутися, значить?

Рудий богатир дивився на Конрада, розгублено кліпаючи.

— Та не вмію я, — засмучено зітхнув він і з безнадією розвів лаписьками. — І радий би…

— Не вмієте?! — сторопів фон Шмуц. — А яким же чином ви сестру здолали?

— Не чином, а мотузкою. Агнешка у вікно скочити намилилася, а я ззаду навалився, скрутив і зв’язав. А мотузка в мене з собою була. Як відчував: придасться.

— Ви були в людській подобі?!

— Авжеж, у людській. Як би я їй інакше лапи в’язав? Нічого, я звичний! Не лише сестрицю побороти можу, коли припре. Я й татка, бувало, ламав, і дядьків…

— Але ж ви перевертень? Гомолюпус?!

Не припиняючи розмови, Конрад діловито взявся до перев’язки. Сліди від зубів були глибокі, але накладати шви, на щастя, не було потрібно.

— Ага, гомолюпус. Тугіше бинтуй, не боїсь! Вовкулака я з діда-прадіда. Тільки в родині, воно… Не без виродка, значить. У тебе, світлосте, племінничок, у нас — я. З вовками жити — по-вовчому вити, а в мене з цим ділом — лихо! Не вмію. Я інакше обертаюся, просто зовні не видно. То дурень дурнем, то розумний — аж страх! Розумним цікавіше, зате дурнем жити простіше. Кручусь помаленьку…

«Не бреше!» — шостим чуттям зрозумів барон. Тепер ставало зрозуміло, чого рудий здоровань морозив дурість за дурістю, а потім раптом підказував таке, до чого обер-квізитор сам навряд чи додумався б. Дурень-перевертень, значить?!

— А зараз ви як? Розумний — чи?

— Чи дурень?

Кош задумався, скуйовдив чуприну здоровою рукою.

— Не знаю! — заявив він і підморгнув баронові підозріло весело. — От ти зараз який, світлосте: розумний, чи дурний?

— Я? Та хто ж вам таке сам про себе скаже, Коше?!

— А я, виходить, відповідай? Розумний ти, світлосте, а дурний, як я…

— Постривайте! Вас же сестра покусала! Значить, ви тепер повинні справжнім гомолюпусом зробитися…

— Нє-а, — ліниво мотнув Кош кудлатою головою. — Не повинен. Кусали мене тищу разів… Сам просив матусю: цапни, мовляв! Ніякої користі…

Вовчиця тим часом примудрилася звільнити від мотузок пащу й нишком гризла пута на передніх лапах. Сподівалася, не помітять. Наївна! На те й Всевидющий Приказ, щоб пильнувати. Та й любий братик не дрімав. Удвох з рудим барон зробив ще одну «перев’язку» — наново замотав пащу Агнешки, яка запекло пручалася. Цього разу укусів вдалося уникнути: Конрад наочно переконався, як дурень-перевертень ламав і татка, й дядьків, і ще, напевно, півзграї…

За цією метушнею обидва пропустили повз вуха гамір у коридорі й озирнулися лише коли в кімнату боком протиснувся Рене Кугут, спираючись на костур.

— О, зубар! Не спиться?

— Ви з ними… впоралися?

— Не боїсь, упоралися! І чого вони сюди ломилися, не знаєш?

— Хотіли забрати ось це, — барон вказав на медальйон, який було видно в комірі сорочки.

— Медаль? Хвіст облізлий! Ох, дурень я, дурень! — Кош голосно ляснув себе долонею по лобі. — Я ж сестриці сам і розповів! Як збиралися на пошуки, як зубаря зустріли… І про медаль теж! Агнешка мені ще про якийсь… фалос?

— Омфалос.

— Ага, про ам-фалос бовкнула! Він їм для всесвітнього щастя сильно потрібний.

— Панове, ви вже вкотре врятували крепундію і, швидше за все, моє життя. Я в неоплатному боргу…

— Та чого там…

Рипнули зовнішні двері.

— Кого там ще біси несуть?!

У коридорі затупотіли розмірені кроки.

— Благаємо пробачити за перерваний здоровий сон, — пролунало крізь двері. Ледь запізніло почувся ввічливий стукіт. — Малі неживі товариші просять у малих живих товаришів дозволу ввійти. Скажіть малим неживим товаришам: ласкаво просимо!

— Мерці! — сіпнувся Рене, мало не оглушивши вовчицю костуром.

— Дрейгури, — з виглядом знавця виправив барон. — Не бійтеся, вони мирні. Я сьогодні мав задоволення командувати двома: винятково працьовиті й законослухняні хлопці. Мабуть, хазяї Чуриха прислали з’ясувати, що за галас. Заходьте!

— Скажіть малим неживим товаришам: ласкаво просимо! — наполягали в коридорі.

— Ласкаво просимо!

На порозі виник худорлявий, кощавий дрейгур, як завше, в самій пов’язці на стегнах. Очі ходячого небіжчика неприємно блищали. Винувате в цьому було, скоріш за все, місячне сяйво.

За спиною парламентера манячіли тіні ще кількох.

— Переконливо просимо малих живих товаришів повернути важливий предмет… предмет… важливий. Предмет називається Пуп Землі. Омфалос. Так, Омфалос. Віддати. Просимо. Дуже переконливо. Настійливо, так. Украй.

— Хрін вам, а не ам-фалос! — гаркнув на непроханих гостей Кош. — Ану геть звідси!

— Малим неживим товаришам не потрібен хрін. Хрін є. Потрібен Омфалос. Просимо віддати. Настійливо…

Дрейгур ступив уперед, звільняючи прохід. Слідом за ним у кімнату почали заходити, штовхаючись, інші мерці.

— Наказую негайно покинути приміщення!

Знадобилося зусилля, щоб голос прозвучав гідно.

— А то викину, — насупившись і закочуючи рукави, похмуро додав Кош.

— Малі неживі товариші не можуть покинути. Потрібен Омфалос. Віддайте.

Мерці заповнили більшу частину кімнати, вкрадливими кроками насуваючись і оточуючи «малих живих товаришів». Вони дуже старалися не наступити на зв’язану вовчицю й Германа, досі непритомного. Від цієї запопадливості мороз пробігав поза шкірою.

— Зробіть же що-небудь! — заверещав Рене. Не встоявши на ногах, він повалився на ліжко барона. — Її не можна віддати цим трупам!

— Припинити паніку! — відрізав барон, не відчуваючи, однак, особливої впевненості. — Зараз вони підуть…

— Вони не підуть, — заперечив говіркий дрейгур. — Вони