Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
— Воістину, у твоєму випадку ми маємо справу з меланхолією, — у Фамурзиному голосі почулася щира турбота. — Читав я деякі з твоїх найновіших поезій. Ти пишеш лише про гробниці й тисові дерева275, про могильну черву та безтілесне кохання. Від таких речей у мене починаються кольки, і після кожного вірша я мушу випивати щонайменше з пів галона276 доброго соку виноградної лози.
— Донедавна я цього й не знав, — мовив Вальзейн, — та є в мені якась цікавість до незримого, якась туга за тим, що лежить поза межами матеріального світу.
Фамурза співчутливо похитав головою.
— Хоч я й прожив удвічі більше за тебе, проте ще й досі вдовольняюся тим, що́ бачу, чую та до чого торкаюся. Добре соковите м’ясо, жінки, вино, пісні повноголосих співців — цього мені цілком достатньо.
— У своїх сновидіннях, — замріяно міркував Вальзейн, — я стискав в обіймах сукубів, які були більше, ніж просто плоть, я спізнавав утіхи, які були надто гострі, щоб їх могло витримати тіло людини, яка не спить. Чи мають такі сни якесь джерело поза межами смертного земного мозку? Багато б я віддав, аби лише знайти те джерело, якщо воно існує. А доти нема для мене нічого, крім розпачу.
— Такий юний — а вже такий спустошений! Що ж, якщо ти втомився від жінок і натомість бажаєш фантомів, я наважуся дещо тобі запропонувати. Чи знаєш ти старий некрополь, що лежить на півшляху між Умбрі та Псіомом — десь так зо три милі звідси? Козопаси подейкують, що там мешкає ламія — дух принцеси Мортилли, яка померла кілька століть тому й була похована у мавзолеї. Він і досі стоїть, горуючи над меншими гробницями. Чому б тобі цієї-таки ночі не навідатися до того некрополя? Він пасуватиме до твого настрою ліпше за мій дім. І хто зна, можливо, тобі явиться Мортилла. Але не винувать мене, якщо повернешся з покусаним горлом — або не повернешся взагалі. Після всіх цих років ламія ще й досі спрагла людських коханців, і може статися так, що вподобає тебе.
— Звісно, я знаю те місце, — мовив Вальзейн. — Але ти, здається, з мене глузуєш.
Фамурза стенув плечима й зник серед гульвіс. Сміхотлива танцівниця, світлошкіра і гнучка, підійшла до Вальзейна й накинула йому на шию сплетений з квітів зашморг, проголошуючи його своїм бранцем. Юнак обережно розірвав той зашморг і так ніжно поцілував дівчину, що та лише скривилася. Непомітно, проте швидко, поки інші бенкетарі не спробували принадити його до себе, він полишив дім Фамурзи.
Спонукуваний самим лише нагальним бажанням побути на самоті, він попрямував до передмість, уникаючи району таверн і лупанарів277, де тлумився простолюд. Музика, сміх і уривки пісень супроводжували юнака дорогою повз яскраво освітлені маєтки, в яких щоночі відбувалися симпосії278 багатших містян. Але бешкетників на вулицях йому зустрілося небагато — була вже надто пізня година, щоб гості могли збиратися на такі симпосії, і надто рано, щоб почали розходитися по домівках.
Тепер вогні стали траплятися дедалі рідше, проміжки між ними ставали чимдалі ширшими, а вулиці темнішали, огорнені тією прадавньою ніччю, що тяжіла над містом Умбрі та вже незабаром мала повністю загасити непокірні галактики його осяяних світильниками вікон й запанувати над землею після заходу зістареного сонця, що дожевріло над континентом Зотік. Ось про такі речі, та ще про таємницю, що оточує смерть, міркував Вальзейн, пірнаючи у зовнішню темряву, яка принесла благодатний спочинок його втомленим від яскравого світла очам.
Благодатною була й тиша того оточеного полями шляху, яким юнак простував якийсь час, не усвідомлюючи, в який бік він рухається. А тоді, розгледівши попри морок якийсь знайомий дороговказ, Вальзейн збагнув, що прямував шляхом, який вів з Умбрі до Псіома, міста-побратима, розташованого в дельті; тим самим шляхом, середні повороти якого проходили поруч із прадавнім некрополем, яким уже давно ніхто не користувався і до якого Фамурза насмішкувато скерував юнака.
Направду, думав він, приземленому розумові Фамурзи вдалося сягнути самих глибин його душі й виявити у них потребу, що лежала на дні розчарування усіма чуттєвими насолодами. Буде добре навідатися туди, провести якусь годину в місті, чиї мешканці вже давно перейшли на той бік смертних пожадань, по той бік пересиченості та позбавлення ілюзій.
Місяць, розростаючись і з серпика перетворюючись на півмісяць, здійнявся над юнаком, саме коли той дістався підніжжя невисокого спадистого пагорба, де й розкинувся цвинтар. Вальзейн зійшов з брукованої дороги й почав спинатися вгору вкритим хирлявими кущами дроку схилом, на вершині якого проглядалося мерехтіння мармуру. Тут не було стежок, окрім тих, які протоптали кози та їхні погоничі. Його тінь, невиразна, видовжена й стоншена, йшла перед ним, неначе примарний проводир. В уяві йому малювалося, що він спинається на похилі груди велетки, всіяні вдалині блідими самоцвітами надгробків і мавзолеїв. Він упіймав себе на думці, що у поетичній своїй примсі переймався питанням, чи мертва та велетка, а чи лише спить.
Діставшись розлогого плаского простору вершини, де низькорослі присохлі тиси боролися з безлистими кущами шипшини за проміжки між поплямованими лишайником могильними плитами, він згадав історію, про яку розповідав йому Фамурза, щодо ламії, яка, подейкували, мешкає у цьому некрополі. Юнак добре знав, що Фамурза був не з тих, хто вірить у подібні легенди, і згадав ту історію, аби лише поглузувати з його похоронного настрою. А втім, як усякий поет, він почав бавити себе фантазією, що серед цього стародавнього мармуру мешкала якась примара, безсмертна, прекрасна й лиха, і що вона відгукнеться на прикликання того, хто, не вірячи цілком у можливість такої з’яви, марно прагнув уздріти видіння з-поза меж смертного буття.
Пройшовши між рядами надгробків посеред окресленого місяцевим сяйвом безлюддя, він дістався величного мавзолею, що досі стояв, майже не являючи слідів руйнації, в самому осерді цвинтаря. Під цим мавзолеєм, як йому розповідали, були розлогі склепи, що служили за останній притулок для мумій вимерлого королівського роду, який у минулі століття правив над містами-близнюками — Умбрі та Псіомом. Принцеса Мортилла належала саме до цього роду.
На його превеликий подив, на упалому обеліску біля мавзолею сиділа якась жінка чи щось, що видавалося жінкою. Він не міг її виразно розгледіти, адже тінь гробниці досі огортала її від плечей і донизу. Лише обличчя блідо мерехтіло серед пітьми, було підняте до місяця, що здіймавсь у небесах. Її профіль йому вже випадало бачити на старовинних монетах.
— Хто ти така? — запитав він із цікавістю, що пересилила вихованість.
— Я — ламія Мортилла, — відказала вона голосом, що залишав по собі ледь чутне, невловне бриніння, подібне до тієї луни, яку залишає по собі швидко змовкла арфа. — Стережися мене — бо мої цілунки заборонені тим, хто воліє залишитися поміж живими.
Вальзейна приголомшила ця відповідь, яка прозвучала відлунням його фантазій. Одначе здоровий глузд сказав йому, що ця з’ява була не духом гробниць, а живою жінкою, яка знала легенду про Мортиллу й бажала розважитися, дражнячи його. А втім, яка жінка наважилася б самотою та ще й уночі відвідати таке безлюдне та моторошне місце?
Найвірогідніше, вона була розпусницею, яка прийшла на побаченння серед гробниць. Вальзейн знав, що існували деякі
