Республіка Дракона - Ребекка Куанг

Протягом наступного тижня в Арлон хлинув потік людей, піших, на рахітичних возах або на плотах, нашвидкуруч зібраних із матеріалів, які могли втриматися на воді. Річка перетворилася на повільну водоверть із тіл, розташованих так близько одне до одного, що славнозвісні блакитні води провінції Дракона зникли під вагою людського розпачу.

Республіканські солдати перевіряли всіх новоприбулих на наявність зброї й коштовних речей, а вже потім пропускали їх тоненькими вервечками в якийсь із районів для біженців, де ще було місце.

Біженці отримували дуже мало доброго ставлення. Республіканські солдати, а надто Дракони, поводилися з ними страшенно зверхньо і кричали на вихідців із півдня щоразу, коли ті не розуміли швидкого арлонського діалекту.

Декілька годин щодня Жинь проводила в доках разом із Венкою. Вона тішилася нагоді втекти від обов’язку стояти на варті біля жалюгідних шеренг біженців, доки дрібні клерки відзначали новоприбулих і видавали їм тимчасові посвідки на проживання. Можливо, це справді було важливіше за те, чим займалися вони з Венкою — виловлювали сміття з тих частин Мужвею, що були неподалік проходів для біженців, але Жинь просто не могла перебувати в натовпі людей зі смаглявою шкірою та докірливими поглядами.

— Рано чи пізно ми почнемо їм відмовляти, — зауважила Венка, піднімаючи з води порожній глечик. — Усім не вистачить місця.

— Це лише тому, що район для біженців крихітний, — сказала Жинь. — Якби відкрили міський бар’єр або спрямували їх на гірський схил, простору було б удосталь.

— Простору, може, й було б удосталь. Але в нас не вистачить одягу, ковдр, ліків, зерна та й усього іншого також.

— Дотепер саме вихідці з півдня постачали зерно. — Жинь почувалася зобов’язаною наголосити на цьому.

— А нині вони втекли з дому, і їжу вже ніхто не вирощує, — сказала Венка. — А це не полегшує нашого становища. Гей, а що це?

Вона обережно потягнулася до води й витягла на причал барильце. Поставила додолу. Звідти вивалилася купа ганчір’я, яке спершу здалося їй мокрим одягом.

— Оце тобі!

— Що це таке? — Жинь підійшла ближче, щоб краще роздивитися, і миттю про це пошкодувала.

— Воно мертве, поглянь. — Венка простягнула немовля, щоб показати Жинь хворобливо жовту шкіру, сліди від укусів безжальних комарів і червоний висип, який укривав половину тіла. Венка поплескала маля по щоках. Жодної реакції. Вона простягнула його над річкою, немовби збираючись викинути назад.

Дитя почало схлипувати.

На обличчі Венки проступила огида. Її раптом переповнила така вбивча ненависть, що Жинь навіть не сумнівалася, що вона викине немовля назад у гавань.

— Дай сюди, — швидко сказала Жинь. Вона забрала немовля з рук Венки. Їй у носа вдарив кислий сморід. Вона так сильно затиснула рота, що мало не випустила дитя, але вчасно себе опанувала.

Немовля було загорнуте в одяг, який годився б і для дорослого. А це означало, що хтось його любив. Інакше не віддав би одягу, бо тепер була вже глибока зима й навіть на теплому півдні ночі були достатньо холодні, щоб біженці, які подорожували без прихистку, легко могли замерзнути на смерть.

Хтось хотів, щоб це дитя вижило. Жинь мусила дати цій жазі до життя шанс.

Вона квапливо закрокувала до краю причалу й передала згорток першому солдату, який трапився їй на шляху.

— Ось.

Солдат запнувся під раптовим тягарем.

— І що мені з цим робити?

— Я не знаю, просто простеж, щоб про нього подбали, — сказала Жинь. — Віднеси в лазарет, якщо тобі дозволять.

Солдат міцно схопив дитину й кинувся бігти. Жинь повернулася до річки і знову взялася безжалісно метати спис у воду.

Їй страшенно хотілося курити. Вона вже не витримувала трупного присмаку на язиці.

Венка порушила тишу першою.

— Чому ти на мене так дивишся?

Вона збиралася захищатися. Вона гнівалася. Але це була стандартна реакція Венки на будь-що. Венка радше вмре, аніж визнає свою вразливість. Жинь підозрювала, що Венка думала про дитину, яку втратила, і не знала, що сказати, лише те, що їй було страшенно її шкода.

— Ти знала, що дитина жива, — нарешті промовила Жинь.

— Так, — випалила Венка. — І що з того?

— І збиралася її вбити.

Венка важко зглитнула й метнула спис у воду.

— У тієї істоти немає майбутнього. Я зробила б їй послугу.

Воєнний час в Арлоні був не найприємнішим періодом. Відчай зависнув над столицею немовби саван, адже загроза наближення армій і з півночі, і з півдня зростала з кожним днем.

Їжу суворо обмежили навіть для мешканців провінції Дракона. Кожного чоловіка, жінку й дитину, які не входили до лав Респуб­ліканської армії, зобов’язали працювати. Більшість відправляли на роботу до кузні або на верфі. Навіть малим дітям давали завдання нарізати полотна для лазарету.

Співчуття бракувало найдужче. Біженці з півдня юрмилися за своїм бар’єром, і їх однаково зневажали і солдати, і цивільні. Якщо їм і виділялися якісь харчі чи припаси, то їх було вкрай мало. Жинь з’ясувала, що якщо поставки припасів не супроводжували солдати, то до таборів вони так і не потрапляли.

Біженці не могли розраховувати на співчутливих захисників. Щойно пішли чутки про зв’язок Жинь із Фанами, всупереч бажанню самої Жинь її призначили неофіційною поборницею інтересів біженців у Арлоні.

Біженці зверталися до неї щоразу, коли вона опинялася неподалік від їхнього району, і всі благали тисячі різних речей, яких вона не могла їм дати: більше їжі, більше ліків, більше матеріалів для вогнищ і наметів.

Їй страшенно не подобалося становище, у якому вона опинилася, бо це вело лише до обопільного розчарування. Керівну верхівку Республіки все дужче дратували її неможливі прохання про базові людські потреби, а біженці почали ображатися, що вона так і не змогла їх задовольнити.

— Це безглуздя, — Жинь гірко скаржилася Кітаю. — Вейсжа сам завжди говорив, що ми маємо добре ставитися до полонених. І ось як ми ставимося до власного народу?

— Це тому, що біженці не мають жодної стратегічної переваги, якщо не брати до уваги тієї незначної ймовірності, що їхні складені на купи тіла можуть затримати армію Дадзі, — сказав Кітай. — Це якщо опускатися до грубощів.

— Пішов до біса, — відповіла Жинь.

— Я просто озвучую те, що вони всі думають. Не вбивай посланця.

Жинь мала б злитися дужче, але вона розуміла, яка всюдисуща ця точка зору. Для більшості Драконів вихідці з півдня заледве були нікарцями. Вона й сама бачила стереотипного Півня очима мешканки півночі — косоокого, беззубого, смаглявого ідіота, який розмовляє спотвореною говіркою.

Це страшенно соромило й бентежило її, бо раніше й вона була такою.

Жинь намагалася стерти всі ці частини себе вже дуже давно. У чотирнадцять їй досить пощастило, щоб займатися з учителем, який розмовляв майже нормальною сінеґардською. І до Сінеґарда вона потрапила ще достатньо юною, щоб погані звички швидко й жорстко вибилися з неї. Вона навчилася пристосовуватися. Вона стерла свою ідентичність, щоб вижити.

І їй здавалося принизливим те, як вихідці з півдня тепер прагнули її уваги, як намагалися підібратися до неї, бо вважали її ближчою до себе за походженням.

Жинь уже дуже давно намагалася зруйнувати зв’язок з провінцією Півня, місцем, де на її долю випало небагато щасливих спогадів. І їй