Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
Принаджений чарами таємниці, король немов у якомусь сп’янінні ступив до того породженого пеклом лабіринту. Рослини обережно розступалися, коли Адомфа наближався до них, а щойно він проходив далі, знову поверталися на колишнє місце. Ніби на якомусь деревному маскараді, вони, здавалося, ховали свої людські живці під шатами нового листя. А вже змикаючись за його спиною, дерева немовби скидали маски, відкриваючи несамовитіші та ненормальніші покручі, ніж ті, що він міг пригадати. Вони щомиті змінювалися навколо нього, неначе маревні видіння, тож він ніколи не був цілком певен, скільки всього в їхній подобі було від дерев і квітів, а скільки — від чоловіків і жінок. Навпереміну бачив король перед собою то кружляння колихкого листя, то метушливий розмай кінцівок і тіл. А тоді немовби відбувся якийсь непомітний перехід, і здалось йому, що рослини ті вже більше не трималися землі своїм корінням, а рухалися довкола нього на примарних, фантастичних ногах, обертаючись у дедалі швидшій коловерті, неначе танцюристи на якомусь дивовижному святі.
Знову і знову мчали довкруж Адомфи ті постаті, що були водночас і рослинні, і людські, аж поки одурманливий безум їхнього руху з однаковою запаморочливістю зануртував у його мозку. Йому почулося зітхання розбурханого лісу, а з ним — і гомін знайомих голосів, які гукали його ім’я, які проклинали або благали, глузували або застерігали, й лунали вони численними тонами, в яких він упізнавав воїнів, дорадців, рабів, придворців, кастратів і коханок. А над усім цим горіла кривава куля, що сяяла чимдалі яскравіше й променіла чимдалі зловісніше, обдаючи усе навколо жаром, який ставав усе нестерпнішим. Це було так, наче все життя цього саду оберталося, здіймалося, полум’яніло та прискорювалося в екстатичній круговерті, наближаючись до якоїсь пекельної кульмінації.
Король Адомфа геть забув про Дверуласа та його темну магію. Усі його чуття палали від жару сфери, піднятої з пекельних глибин, а сам він, схоже, став частиною маревного руху та екстазу форм, які його оточували. Безумний іхор зринав у його крові; а перед очима ширяли неясні видіння насолод, яких він ніколи не знав і про саме існування яких не підозрював; насолод, у яких він міг вийти далеко за межі тих відчуттів, які судилося спізнати смертним.
А тоді серед усього того фантасмагоричного кружляння він почув пронизливий скрегіт голосу, що був різкий, як звук іржавої завіси на піднятому віку саркофага. Адомфа не зміг розібрати слів, але, немовби щойно було вимовлене закляття тиші, весь сад негайно набрав принишклого і потайного вигляду. Король стояв, геть зціпенівши: адже голос той був голосом Дверуласа! Він нестямно роззирнувся навколо, приголомшений і спантеличений, та побачив самі лише нерухомі рослини, вбрані в шати рясного листя. Просто перед ним височіло дерево, в якому він зумів упізнати дедаїм, хоч його опуклий цибулястий стовбур і видовжені гілки вкрилися кошлатою масою темних, схожих на волосся ниток.
Дуже повільно й обережно дві найвищі гілки дедаїма похилилися додолу, аж поки їхні вершечки порівнялися з обличчям Адомфи. Тоді з їхнього листя виринули доладні, витончені руки Тулонеї й почали ніжно пестити королеві щоки з тією сповненою кохання вправністю, яку він і досі добре пам’ятав. І тієї самої миті він побачив, як над широкою й плескатою верхівкою стовбура дедаїма відслонилися густі, сплутані пасма ниток, і з-поміж них, немовби підіймаючись понад згорбленими плечима, випнулася маленька, зморшкувата голова Дверуласа й поглянула просто на нього…
Прикипівши поглядом до розтрощеного і вкритого плямами запеклої крові черепа, до обличчя, обпеченого та почорнілого, наче від жару століть, до очей, що жевріли в темних ямах очниць, як роздмухані демонами жарини, охоплений безтямним жахом Адомфа неясно відчув, ніби на нього зусібіч кинулися сонмища людей. Більше не було жодного дерева у тому саду божевільних покручів і чаклунських перетворень. Навколо короля у полум’яному повітрі плавали обличчя, які він аж надто добре пам’ятав, обличчя, що зараз скривилися від злостивої люті та смертельної жаги помсти. І за іронією, замислити яку міг лише Дверулас, м’які, ніжні пальці Тулонеї продовжували пестити Адомфу, коли той відчував усі ті незчисленні руки, що схопили його, розірвали на клапті все його вбрання та пошматували його плоть своїми нігтями.
Мортилла
Яскравим полум’ям горіли вогні в Умбрі, місті дельти, по тім, як за небокрай опустилося сонце — нині червона, немов розпечена жарина, занепала зірка, така постаріла, що згадки про її колишню велич лишилися хіба у прадавніх хроніках і легендах. Та найяскравіше, найполум’яніше за решту горіли ті вогні, що освітлювали дім уже підстаркуватого поета Фамурзи, чиї анакреонтичні271 пісні принесли йому чималі статки, які той витрачав на оргії для своїх друзів та підлабузників. Тут у портиках, залах і покоях світильники рясніли, немов ті зорі на безхмарному склепінні небес. Скидалося на те, що Фамурза бажав розсіяти усі тіні, крім тих, які панували в окремих, завішених гобеленами альковах і якнайкраще пасували для втамування любовної жаги його гостей.
Для розпалювання такої жаги тут були вина, міцні трунки, що додавали моці, афродизіаки. Були м’ясні страви та фрукти, що підносили підупалі сили. Були дивні, екзотичні наркотичні зілля, котрі викликали й подовжували насолоду. Були цікаві статуетки у напівприхованих нішах і стінні панелі, розмальовані сценами звіриних любощів, любощів людських і надлюдських. Були там і запрошені співці обох статей, які співали різноманітних еротичних пісеньок; і танцівниці, чиї вихиляси були розраховані на те, щоб оживити виснажені відчуття, коли решта засобів зазнавали невдачі.
Та до усіх цих збудників Вальзейн, учень Фамурзи, знаний водночас як поет і як любострасник, був нечулий.
З байдужістю, що межувала з огидою, тримаючи у руці напівспорожнену чашу, він стояв у кутку, споглядаючи звідти за веселою юрбою, що виром проносилася повз нього, та мимоволі відводячи очі від деяких пар, які були занадто безсоромні чи п’яні, щоб шукати для своїх пустощів тіней усамітнення. Він почувався навдивовижу далеким від трясовини вина та плоті, до якої ще не так давно і сам занурювався з неабиякою втіхою. Він скидався на людину, яка стоїть на чужому березі, оточена водами дедалі глибшої відособленості.
— Що за гризота тебе діймає, Вальзейне? Невже який вампір висмоктав твою кров?
Фамурза, розпашілий, сивоволосий, дещо тілистий чоловік, став обіч юнака. Зичливо поклавши одну руку на Вальзейнове плече, другою він високо здійняв угору квартовий272 келих, оздоблений сороміцькими різьбленнями, з якого своїм звичаєм пив лише вино, цураючись усіх тих наркотичних і шалено міцних трунків, яким часто віддавали перевагу сибарити273 Умбрі.
— Це жовч274? Чи, може, нерозділене кохання? Тут є засоби, що зцілюють від обох цих недуг. Усе що треба — назвати потрібні тобі ліки.
— Не існує ліків від того, що́ мене гризе, — заперечив Вальзейн. — Щодо кохання, то я вже більше не переймаюся тим, розділене воно
