Республіка Дракона - Ребекка Куанг

— Кесеґі?

Він мовчки кивнув.

А потім вона знову відчула себе шістнадцятирічною, якою була, коли кинула його, відштовхнувши так сильно, що він заледве не впав. Він міцно обійняв її, обхопивши довгими й незграбними руками так, як робив це раніше.

Коли він устиг так вирости? Жинь зачудувалася зміною. Колись він ледве дотягувався їй до талії. А тепер був вищий за неї на кілька сантиметрів, але надто худорлявий, як драбина. Здавалося, він не стільки виріс, скільки його розтягли.

— А де інші? — запитала вона.

— Мама тут, зі мною. Тато помер.

— Федерація?..

— Ні. Його кінцем став опіум. — Він удавано розсміявся. — Смішно, еге ж? Зачувши, що вони їдуть, він ковтнув цілу пательню подушечок. Мати знайшла його, лише коли ми зібрали речі, щоб іти. Він був мертвий уже декілька годин. — Кесеґі ніяково їй усміхнувся. Всміхнувся. Він утратив батька й намагався втішити її. — Ми думали, що він просто спить.

— Мені прикро, — сказала вона. Її голос був зовсім рівним. Вона нічим не могла зарадити. Її стосунки з дядьком Фаном були як між господарем і прислужницею. Вона не могла вдавати щось навіть віддалено схоже на скорботу.

— Учитель Фейжик? — запитала вона.

Кесеґі похитав головою.

— Не знаю. Здається, я бачив його в юрбі, коли ми йшли, але відтоді не зустрічався з ним.

Його голос ламався, коли він говорив. Жинь усвідомила, що він намагався вдавати нижчий тембр, аніж той, який був у нього насправді. А ще він стояв надміру прямо, щоб здаватися вищим. Він намагався поводитися як дорослий.

— Отже, ти повернулася.

У Жинь кров похолола. Вона йшла наосліп, без чіткої мети, припускаючи, що Кесеґі робив те саме, але, звісно, він повертався до свого намету.

Кесеґі зупинився.

— Мамо. Поглянь, кого я знайшов.

Тітонька Фан ледь помітно всміхнулася Жинь.

— Ну, погляньмо. Героїня війни. А ти виросла.

Жинь не впізнала б тітку, якби Кесеґі на неї не вказав. Тітонька Фан немовби постарішала років на двадцять і будовою тіла нагадувала зморщений горіх. Вона завжди була така червонолиця, вічно розгнівана, із тягарем чужої небажаної дитини й чоловіка, залежного від опіуму. Але тепер вона наче всохлася, наче вся войовничість геть витекла з неї.

— Прийшла позловтішатися? — запитала тітонька Фан. — Ходи-но, дивися. Тут небагато цікавого.

— Позловтішатися? — вражено повторила Жинь. — Ні, я…

— Тоді в чому річ? — запитала тітонька Фан. — Ну ж бо, не стій просто так.

Як так сталося, що навіть тепер тітонька Фан могла змусити її почуватися такою дурною й нездатною дібрати слова? Під її спустошливим поглядом Жинь знову почувалася маленькою дівчинкою, яка ховалася в сараї, щоб уникнути побоїв.

— Я не знала, що ви тут, — спромоглася вимовити вона. — Я просто… Хотіла поглянути, чи…

— Чи ми ще живі? — Тітонька Фан поклала кістляві руки на вузькі стегна. — Ну, ми ще тут. Не завдяки твоїм солдатам, ні, ви були надто заклопотані, тонучи на півночі. Це Вейсжа винен, що ми всі тут.

— Стеж за язиком, — випалила Жинь.

Її вразило те, як тітонька Фан відсахнулася, немовби очікувала удару.

— О, я не хотіла. — Тітонька Фан перейшла до благань, широко розплющивши очі, аж недоречні на схудлому обличчі. — Це все голод. Жинь, можеш принести нам якоїсь їжі? Ти ж солдат, не сумніваюся, тебе зробили навіть командиром, ти така важлива для них, то вже певно зможеш випросити пару послуг.

— Вас не годують? — запитала Жинь.

Тітонька Фан засміялася.

— Ні, хіба що ти говориш про те, як Леді Арлона ходить тут, роздаючи крихітні мисочки з рисом найхудішим дітям, яких може знайти, доки блакитноокі дияволи йдуть за нею, щоб задокументувати, яка вона чудова.

— Ми нічого не отримуємо, — сказав Кесеґі. — Ані одягу, ані ковдр, ані ліків. Більшість наших самі здобувають собі харч. Якийсь час ми їли рибу, але вони її чимось отруїли — і ми захворіли. Нас попередили, щоб ми не рибалили.

Жинь усе це не вкладалося в голові.

— Для вас не відкрили жодної кухні?

— Відкрили, але ті кухні годують, може, з сотню ротів, а потім зачиняються, — Кесеґі знизав кістлявими плечима. — Роззирнися. У цьому таборі щодня помирають із голоду. Хіба ти не бачиш?

— Але я думала… Вейсжа точно не…

— Вейсжа? — пхикнула тітонька Фан. — То ти називаєш його на ім’я?

— Ні… Я хотіла сказати, так, але…

— Тоді ти можеш із ним поговорити! — крихітні очі тітоньки Фан заблискотіли, немов намистинки. — Скажи йому, що ми голодуємо. Якщо він не може нагодувати всіх нас, просто скажи, нехай приносять їжу мені та Кесеґі. Ми нікому не скажемо.

— Але все працює не так, — заїкаючись, пробурмотіла Жинь. — Я хотіла сказати… Я не можу просто…

— Зроби це, невдячна курво, — випалила тітонька Фан. — Ти в боргу перед нами.

— Я перед вами в боргу? — повторила Жинь, не вірячи власним вухам.

— Я взяла тебе в свій дім. Ростила тебе шістнадцять років.

— Ви хотіли продати мене заміж!

— І тоді ти мала б краще життя, ніж у будь-кого з нас. — Тітонька Фан наставила пальця Жинь у груди, звинувачуючи. — Тобі ніколи нічого не бракувало б. Тільки й того, що треба було б зрідка розставляти ноги, але ти мала б усе, що схотіла б з’їсти, усе, що схотіла би вдягти. Але тобі було цього замало, ти хотіла бути особливою, бути важливою, втекти в Сінеґард і приєднатися до Міліції в її веселих пригодах.

— Ти думаєш, що війна мені за веселощі? — крикнула Жинь. — Я бачила, як мої друзі вмирали! Я сама мало не померла!

— А ми всі за крок від смерті, — пхикнула тітонька Фан. — Та годі. Ніяка ти не особлива.

— Ти не можеш зі мною так говорити, — сказала Жинь.

— О, я знаю. — Тітонька Фан схилилася в поклоні. — Ти така важлива. Така шанована. Хочеш, щоб ми плазували біля твоїх ніг, еге ж? Почула, що твоя стара суча тітка в таборі, і вирішила скористатися нагодою втерти їй носа?

— Мамо, годі, — тихо промовив Кесеґі.

— Я не за цим сюди прийшла, — озвалася Жинь.

Вуста тітоньки Фан вигнулися в кривій посмішці.

— Тоді нащо ти прийшла?

Жинь не знайшла, що відповісти.

Вона не знала, що сподівалася знайти. Не домівку, не рідню, не вчителя Фейжика… І не це.

Це була помилка. Їй узагалі не варто було приходити. Вона вже дуже давно розірвала зв’язок із Тікані. І мала б триматись обраного шляху.

Жинь швидко позадкувала, хитаючи головою.

— Вибачте, — спробувала сказати вона, але слова застрягли в горлі.

Вона не могла глянути у вічі ані тітці, ані Кесеґі. Вона вже не хотіла тут бути, не хотіла так почуватися. Жинь вийшла на головний шлях і швидко закрокувала назад. Їй кортіло кинутися бігти, але не дозволяла гордість.

— Жинь! — крикнув Кесеґі. Він ринувся вслід за нею. — Зачекай.

Вона зупинилася. «Прошу, скажи щось, що змусить мене лишитися. Будь ласка».

— Що?

— Якщо ти не можеш дістати нам їжі, може, попросиш декілька ковдр? — попросив він. — Бодай одну? Уночі так холодно.

Вона витиснула з себе усмішку.

—