Обитель героїв - Генрі Лайон Олді
Втім, зрідка, дивлячись у вікно на озеро Тітікурамба й бачачи за озером лиховісні вежі Чуриха, Ефраїм мріяв, як одного разу, могутній і переможний, у всеозброєнні магії, він завоює гніздо жахливих некротів і зробить його справжньою колискою Високої Науки, що творить чудеса в ім’я життя на землі.
У долі є почуття гумору.
Збігаючи сходами Цитаделі, стрибаючи через сходинку й насилу втримуючись від жагучого бажання з’їхати вниз по поруччі, — що, звичайно, негідно дорослої людини! — Ефраїм міркував про таємницю. Про таємницю глибин душі, відповідальну й, поза сумнівами, виняткову. Мабуть, у кожного в такому важливому віці є таємниця. Він здогадувався про це, але це його нітрохи не засмучувало. Далеко не кожен володіє секретами сильних цього світу, зовсім не кожного привітає милостивим потиличником його високість, п’ятий герцог д’Естрем’єр, — і вже точно не кожному лагідно посміхається Хендрик Високосний, чий злет породив пліток більше, ніж подвиги Нихона Сивочола.
Таємниця ховалася за частоколом пліток, лукаво підморгуючи дурням у щілину.
Крім таємниці, Ефраїма дуже турбували примхи Янці, онуки куховарки Тільди. Доведись йому порівнювати володіння таємницею з Янциною симпатією, обираючи, і майбутній гросмейстер завагався б, чому віддати перевагу. Розповісти таємницю куховарчиній онуці означало здобути прихильність серденяточка, як кликав дівчину тато Бруно, посміюючись із синового захоплення. Тато розумівся на серденяточках; знання чарівного предмета в родині Клофелінгів було спадкоємним, як духовидіння. У тринадцять років такий скарб, як Янця, був дуже привабливим. Але догодити предметові захоплення можна й простішим способом — наприклад, подарувавши ланцюжок із золотим гомолюпусом. А таємниця, один раз виказана, миттю втрачає цінність, як скромна дівка — цнотливість.
Син Бруно був розважливий не по літах.
Захоплений міркуваннями, розігнавшись над міру, він налетів у дверях, що вели у двір замку, на причепуреного, мов павич, коротуна — цей дворянин прискакав учора на світанку на особисте запрошення герцога. Незважаючи на малий зріст, гість міцно стояв на ногах. Юному чарівникові здалося, що він врізався в стіну фортеці. До того ж, Ефраїм розбив нижню губу об тверде, глянцево блискуче чоло гостя. Губа напухла, загрожуючи незабаром стати пухким оладком.
— Перепрошую, пане, — насилу вимовив Ефраїм.
— Перепрошую, ваша світлосте, — суворо виправив коротун, але на самому дні його льодистих, блякло-блакитних оченят ховалася незла усмішка.
— Перепрошую, ваша світлосте, — слухняно погодився Ефраїм.
Він згадав ім’я і титул дворянина: тато говорив з Карлом Беркадором, радником його високості, про приїзд Огюста, барона фон Шмуца, чоловіка суворого, із принципами, але відданого й педантичного. Ще тато казав, що для герцога дуже правильно заручитися сприянням барона у нинішній делікатній справі. Про саму справу Ефраїм нічого не дізнався, бо був вигнаний з батьківських покоїв. Теж мені, змовники! Нас хоч вогнем катуй, хоч допитними чарами, ми нікому ні слова, ні словечечка…
— Скажи жінкам, нехай намастять тобі губу конопляною олією, — додав барон, чоловік суворий і з принципами, перш ніж звільнити дорогу.
Кивнувши й відразу забувши про жінок з їхньою олією, Ефраїм стрілою вилетів у двір.
Сонце, лагідне сонце початку осені, набирало в пригорщу золотої води та бризкало на замок. Сонце по-материнськи любило Орден Зорі, пестячи його осередок усіма доступними способами. Здавалося, ще трохи, й замок вигне спинку, замуркотить, немов кошеня. Цитадель не була фортецею в буквальному значенні цього слова: навряд чи б тут вдалося витримати правильну облогу або штурм. Губерт Раптовий наказав звести подарунок, іграшку, скриньку, де можна з задоволенням проводити дозвілля в приємному товаристві або займатися науковими дослідженнями — але при цьому зовнішній вигляд замку повинен ясно свідчити про лицарство, шляхетність та високі ідеали. Дивні, розпливчасті вказівки доводили будівельників до божевілля, але заперечувати або сваритися з Раптовим ніхто не ризикнув. Побудували, як їм звеліли, і вийшло добре.
На погляд Ефраїма, це було дещо краще за нудну неприступність родового замку д’Естрем’єрів.
Тринадцятилітній ювіляр закрутив головою, озираючись. За його спиною, у дверях, забитим у поріг цвяхом стирчав барон Огюст, так ніби забув, куди збирався йти. Далі, біля криниці, із запалом жестикулюючи, герцог Губерт про щось розмовляв з духівником Бруно та огрядною, негарною пані у вбранні сивіли, гаптованому зірками та лавровим листям. Пані звали Есфірь Кольраун, і була вона надзвичайно, до непристойності молода: ледь більше двадцяти років. Приїхала вона в кареті два дні тому. Це тато дав його високості пораду — звернутися до хуської сивіли. Незважаючи на молодість, казав тато, Фіра має винятковий талант ясновидіння, і ніхто краще за неї не складе гороскоп на дитину. Крім того, Фіра вміє зберігати таємниці. «У нашій ситуації…» — сказав тоді тато, замовк, простяг довгу руку, вхопився за відстовбурчене вухо сина й витяг спадкоємця з-за штори.
Тож, окрім імені, Ефраїм нічого не довідався ні про сивілу, ні про нашу ситуацію. Точніше, це тато думав, що син нічого не довідався. А в сина була таємниця, і таємниця багато чого могла підказати.
Не тільки молоденькі сивіли вміють зберігати секрети.
Ми теж не в тім’я биті.
Нікого з лицарів Ордену на подвір’ї не було. Турнір, коли двоколірні бійці поспішали схрестити списи во славу ідеалів і тим; самим закласти черговий камінь у невидимий підмурівок світобудови, завершився наприкінці літа; наступний буде навесні. Щодо лицарів думка Ефраїма роздвоювалося й вагалася, як людина, що зустріла доппельгангера. Він був присутній при бесідах магістра Хендрика з татом і його високістю, він щиро вважав лицарів дурниками, нездатними гідно поцінувати витонченість чародійної думки, зате майстрами перетворювати будь-яке відкриття Високої Науки на посміховисько. Але під час турнірів, коли вершники врізувалися один в одного, герольди вигукували імена переможців, славлячи по черзі Зорю Ранкову чи Вечірню, а ряди бійців у чорно-білих плащах виголошували заздоровниці Хендрику Високосному й Губерту Раптовому, й луна металася подвір’ям замку, а грудаста Янця із захватом і обожнюванням дивилася на струнких героїв, часто кліпаючи пухнастими віями…
У такі хвилини переконання піддавалися серйозному перегляду.
Знявши берет і почухавши потилицю — дурна звичка, якої мама марно намагалася позбавити улюбленця, — Ефраїм вирішив підійти до криниці, випробувавши ранковий настрій батька: прожене чи ні? Але доля розпорядилася інакше. Тупий удар тіла об бруківку двору вийшов тихим і зовсім не страшним.
