Вітер крізь замкову щілину: Темна вежа VIII - Стівен Кінг

– Мій батько в це не вірить, – сказав я. – Але вірить Ванней. Він…

І саме цієї миті нас швиргонуло вперед на передні сидіння. Старий слуга, котрий саме йшов проходом, щоб забрати наші миски й чашки, пролетів до самих дверей між вагоном і маленькою кухнею. Його передні зуби вилетіли з рота і впали йому на коліна. Я здригнувся.

Джеймі побіг проходом, який добряче перехилило, і опустився біля нього навколішки. Підійшовши до них, я побачив, що він тримає в руці зуби слуги – виготовлені з фарбованого дерева і зчеплені між собою крихітним, майже непомітним затискачем.

– Сей, ти не забився? – спитав Джеймі.

Старий повільно звівся на ноги, узяв зуби і вставив їх у дірку за верхньою губою.

– Та що мені станеться? Але це брудне падло знов зійшло з рейок. У Дебарію я більше ні ногою, в мене жінка є. Я маю намір пережити цю стару шкапу. А вам, молоді люди, краще перевірити, як там ваші коні. Якщо пощастило, жодне з них не поламало ногу.

Ніг коні не поламали, та були налякані й били копитами, нетерпеливилися, щоб якнайшвидше вибратися з ув’язнення. Ми опустили борт і прив’язали їх до стяжки між вагонами. Там вони стояли, поопускавши голови й прищуливши вуха на гарячому вітрі, що віяв із заходу і шпурлявся піском. Ми видерлися назад у пасажирський вагон і зібрали свої ґунна. Машиніст, широкоплечий, кривоногий і присадкуватий, у супроводі старого слуги зліз з перекособоченого локомотива. Він підійшов до нас і показав те, що нам і так було добре видно.

– Он там-о на тому хребті головна дорога на Дебарію. Бачте дороговкази? Менш ніж за годину будете біля жіночого притулку, але не питайте ні про що в тих сучок, бо вони вам все ’дно нічого не скажуть. – Він притишив голос. – Я чув, вони їдять чоловіків. І це, хлопці, не просто якісь байки: вони й правда… жеруть… мужиків.

Мені легше було повірити в існування шкуряка, ніж у це, але я промовчав. Було помітно, що машиніст дуже наляканий. Одна рука в нього була так само червона, як і в Джеймі. Але опік у машиніста був легким і мав скоро зійти. А в Джеймі рука лишалася б червоною і тоді, коли його в домовині спускали б у могилу. Вона виглядала так, наче була вмочена у кров.

– Вони можуть вас покликати чи наобіцяти золоті гори. Може, навіть цицьки покажуть, бо знають, що молодий чоловік не може відвести від них погляду. Але ви не зважайте. Затуляйте вуха від їхніх обіцянок і очі – від цицьок. Просто їдьте собі і доїдете до міста. Верхи туди не більше години добиратися. А нам треба зібрати бригаду робочих, щоб поставити цю паскуду рівно. Рейки цілі, я дивився. Засипані тіки тою триклятою солонцевою пилюкою. Ви, мабуть, не можете заплатити людям, щоб прийшли сюди допомагати, але якщо ви вмієте писати – а такі жентельмени, як ви, мусять уміти, – то можете видати їм вексель чи як воно там називається…

– У нас є гроші, – сказав я. – Їх вистачить, щоб найняти невелику бригаду.

Очі у машиніста округлилися. Вони б стали ще кругліші, якби я сказав йому, що батько дав мені двадцять золотих зливків і я заховав їх у потаємну кишеню всередині жилета.

– А воли? Нам треба воли, якщо у них є. Чи коні, як волів нема.

– Ми підемо на стайню і подивимося, що в них там є, – пообіцяв я, сідаючи на коня. Джеймі прив’язав лук до сідла з одного боку, а з іншого вклав арбалет у шкіряний чохол, який зробив йому батько.

– Юний сей, не кидайте нас напризволяще, – попросив машиніст. – Бо в нас нема ні коней, ні зброї.

– Ми про вас не забудемо, – запевнив його я. – Тільки не виходьте з вагона. Якщо ми не зможемо зібрати вам бригаду сьогодні, то пришлемо по вас екіпаж, щоб забрав вас до міста.

– Спасибі. Не наближайтеся до тих жінок! Вони… жеруть… мужиків!

День видався жаркий. Ми трохи пустили коней учвал, щоб розім’ялися після вимушеного сидіння під замком, та потім поїхали кроком.

– Ванней, – сказав Джеймі.

– Що Ванней?

– Перед тим як потяг зійшов з рейок, ти сказав, що твій батько не вірить в існування шкуряка. Зате в нього вірить Ванней.

– Він сказав, що після тих депеш, які надіслав Верховний шериф Піві, не повірити в це було важко. Ти ж знаєш, що він повторює щонайменше один раз за урок: «Коли говорять факти, мудра людина слухає». Двадцять три трупи – це цілий мойт фактів. Зауваж, їх не застрелили і не зарізали, а пошматували.

Джеймі щось буркнув.

– У двох випадках ідеться про цілі сім’ї. Великі, мало не клани. У будинках усе було перевернуто догори дриґом і залито кров’ю. Від тіл повідривано кінцівки, деякі з них знайшли погризені, деякі – ні. На одній з тих ферм шериф Піві та його помічник побачили голову молодого хлопця, настромлену на палю, з розбитим черепом і вийнятими мізками.

– Свідки?

– Декілька. Вівчар, який вертався з заблукалими вівцями, побачив, як напали на його напарника. Той, що вижив, був на сусідньому пагорбі. Дві собаки кинулися захищати хазяїна, і їх теж роздерли на шматки. Потвора погналася вгору пагорбом за вівчарем, але її увагу відвернули вівці, тому хлопцеві пощастило забратися звідти живим. Він розказав, що то був вовк, який біг на двох ногах – як людина. Потім була ще жінка з картярем. Його піймали на тому, що він махлював у грі в «Гляньте» у місцевому кублі. Їм обом зробили попередження й наказали покинути місто до сутінків, інакше їм загрожувало покарання батогом. Вони прямували до маленького містечка біля соляних шахт, і саме там на них і напали. Чоловік відбивався. Це дало жінці досить часу, щоб утекти. Вона сховалася серед скель і дочекалася, коли потвора піде. Жінка сказала, що то був лев.

– На задніх ногах?

– Якщо навіть і так, вона не роздивилася. Останніми були два ковбої. Вони стали табором на Дебарійському ручаї біля молодої пари менні, яка проводила там свій медовий місяць. Хоча ковбої цього не знали, аж поки не почули криків парочки. Поїхали на звук і побачили, що вбивця тікає великими стрибками, тримаючи в зубах нижню частину ноги жінки. То була не людина, але вони готові були чим завгодно поклястися, що бігла істота на рівних ногах.

Джеймі перехилився через шию коня і сплюнув.

– Це неможливо.