Бенкет круків - Джордж Мартін
Мелдред Мерлін схрести на грудях руки.
— Тоді хто — Аша? Чи Віктаріон? Скажіть нам, жерче!
— Вам скаже затонулий бог, але не тут,— націлив Ейрон пальця у Мерлінове кругле біле обличчя.— Слухайте не мене і не людських законів — слухайте море. Підніміть вітрила та спустіть на воду весла, мілорди, і пливіть на Стару Весь. І ви, і всі капітани й королі. Не пливіть ні на Пайк, щоб присягати безбожнику, ні до Гарло, щоб змовлятися з лукавими жінками. Спрямуйте ніс корабля на Стару Весь, де стояв палац Сірого Короля. Іменем затонулого бога закликаю вас. Закликаю вас усіх! Кидайте свої хороми й халупи, свої замки й фортеці, повертайтеся на гору Наґа та проведіть царезбори!
Мерлін вирячився на нього.
— Царезбори? Але справжні царезбори не проводилися вже...
— ...надто довго! — з мукою крикнув Ейрон.— Однак на зорі часів залізородні самі обирали собі королів, підносячи найдостойніших. Час нам повертатися до давнього звичаю, бо тільки він підніме нас знову до величі. Саме царезбори обрали Араса Залізноступа на верховного короля, увінчавши йому голову плавниковою короною. І Сайласа Плосконосого, і Гарага Гора, і Старого Кракена — усіх їх піднесли на царезборах. А на теперішніх царезборах з'явиться чоловік, який довершить справу короля Балона й поверне нам наші вольності.
Не пливіть ні на Пайк, ні до Гардо, а пливіть на Стару Весь, кажу вам знову. Шукайте гору Наґа й кістя палацу Сірого Короля, бо лише на цьому священному місці, коли місяць потоне й випірне знову, ми оберемо собі гідного короля, побожного короля,— він ще раз високо підкинув руки.— Слухайте! Слухайте хвилі! Слухайте бога! Це він до нас промовляє, і він каже: не мати нам іншого короля, окрім обраного на царезборах!
По цих словах люди заревіли, а затонулі загрюкали своїми дрючками.
— Царезбори! — кричали всі.— Царезбори, царезбори! Не мати нам іншого короля, окрім обраного на царезборах!
Гуркіт, який здійнявся, лунав як грім — його не могли не почути ні Вороняче Око на Пайку, ні бог штормів у своїх хмарних палатах. І Ейрон Мокрочубий переконався, що впорався добре.
Капітан варти
— Криваві апельсини перестигли,— зронив князь утомленим голосом, коли капітан викотив його на терасу.
І замовк на кілька годин.
Щодо апельсинів — то була щира правда. Декілька вже й упало, луснувши на блідо-рожевому мармурі. Щоразу як Гота вдихав, ніздрі наповнювалися їхнім гострим і солодким ароматом. Без сумніву, князь теж відчував цей запах, сидячи під деревами у візочку, змайстрованому для нього мейстром Калеотом,— з подушками з гусячого пуху й торохтючими колесами з чорного дерева й заліза.
Довгий час чути було тільки, як хлюпаються діти у водоймах і фонтанах, а одного разу долинуло тихе «ляп» — ще один апельсин упав і луснув на терасі. А потім з дальнього кінця палацу капітан почув ледь вловимий тупіт чобіт по мармуру.
Обара. Гота впізнав її кроки: сягнисті, квапливі, сердиті. У стайні при брамі її кінь напевно стоїть у милі, з кривавими відмітинами від острогів. Вона завжди їздить тільки на жеребцях і, люди чули, хвалиться, що здатна загнуздати в Дорні будь-якого коня... і будь-якого чоловіка також. Капітан чув й інші кроки — швидке м'яке човгання мейстра Калеота, який силкувався не відставати.
Обара Санд завжди ходила занадто швидко. «Ганяється за тим, чого впіймати не зможе ніколи»,— сказав князь одного разу своїй дочці в присутності капітана.
Коли Обара з'явилася під потрійною аркою, Арео Гота галябардою загородив їй дорогу. Лезо барди трималося на шестифутовому ясеневому ратищі, тож обійти його вона не могла.
— Міледі, вам далі не можна,— басом прогуркотів Гота з сильним норвоським акцентом.— Князь просив його не турбувати.
Ще він не заговорив, її обличчя вже було мов з каменю різьблене, а тепер йому ще додалося твердості.
— Ви мені дорогу перегородили, Гото.
Обара була найстаршою «гадюкою» — ширококоста жінка під тридцять, із близько посадженими очима й рудуватим волоссям, яке дісталося їй на спадок від старгородської повії, що народила її. Під картатим мишасто-золотим плащем з пісочного шовку виднівся костюм для верхової їзди — стара коричнева шкіра, потерта й обвисла. Оце й усе, що було в Обарі м'якого. На боці вона носила скручений батіг, а на спині — круглий щит зі сталі й міді. Спис свій вона лишила надворі. Арео Готу це радувало. Хай яка Обара прудка й дужа, а проти нього не витримає, він це добре усвідомлював... а от вона сама не усвідомлює, і йому зовсім не хотілося пролити її кров на блідо-рожевий мармур.
Мейстер Калеот переступив з ноги на ногу.
— Леді Обаро, я ж вам казав...
— Він знає, що мій батько загинув? — запитала Обара в капітана, звернувши на мейстра не більше уваги, ніж звернула б на муху — якби знайшлася така дурна муха, що підлетіла б їй до голови.
— Знає,— відповів капітан.— Птах приніс звістку.
На кручачих крилах прилетіла в Дорн смерть, написана дрібним почерком і запечатана краплею твердого червоного воску. Калеот, певно, відчув, що там, у тому листі, бо звелів Готі його доставити. Князь подякував йому, але довший час не ламав печатки. Ціле пообіддя сидів він з пергаментом на колінах, дивлячись, як граються діти. Спостерігав за ними, аж поки не сіло сонце й вечірній холод не загнав їх у хату; тоді він довго дивився на зоряні відблиски на воді. Уже й місяць зійшов, коли князь послав Готу по свічку, щоб прочитати листа попід апельсиновими деревами в темряві ночі...
Обара торкнулася батога.
— Тисячі людей пішки перетинають піски й виходять на кістяну дорогу, щоб допомогти Еларії доправити мого батька додому. Септи напхом напхані, а червоні жерці запалили в своїх храмах вогнища. В будинках подушок жінки лягають з усіма, хто зайде, й не беруть з них грошей. У Сонцесписі, на Зламаній Косі, на берегах Зеленокровиці, в горах і далеко в пустелі — всюди, всюди жінки видирають на собі
