Вовки Кальї. Темна вежа V - Стівен Кінг

суворо зиркали на світ з-під шраму на чолі (Залія стверджувала, що його отець заподіяв собі сам). Але в основному винуватцем цього був його голос, а власне, його звучання. У цьому селі він прожив досить часу: збудував тут свою дивну церкву Людини-Ісуса, навернув половину Кальї до свого способу духовного мислення, але навіть чужоземець ні за що в світі не повірив би, що отець Каллаген — місцевий. Те, що він чужий, відчувалося в його рівній гугнявій вимові й часто — в незрозумілій говірці (сам він називав її «босяцьким жаргоном». Поза сумнівом, він був вихідцем з одного із тих світів, про які повсякчас торочили манні, хоча сам про це ніколи й словом не прохопився. Калья Брин Стерджис тепер була йому домівкою. Він володів сухим і беззаперечним авторитетом, що не дозволяв поставити під сумнів його право говорити, з пером чи без нього.

Молодший за Тіанового діда, отець Каллаген був Старим з великої літери.

ЧОТИРИ

Зараз він вийшов уперед і, навіть не удостоївши Джорджа Телфорда поглядом, дивився на чоловіків Кальї Брин Стерджис. Перо безсило повисло в Телфордових руках. Не випускаючи його, він сів на першу лаву.

Почав Каллаген з одного зі своїх улюблених жаргонних слівець, проте в залі зібралися фермери, тож нікому не треба було пояснювати значення цього виразу.

— Це легкодухе гімно собаче.

Він свердлив чоловіків поглядом, і майже всі вони відводили очі. За мить навіть Айзенгарт і Адамс опустили погляди. Оверголсер не здався, проте під пронизливим поглядом Старого господар ранчо почувався радше зухвалим, ніж нескореним.

— Гім-но со-ба-че, — повторив чоловік у чорному пальті й комірці з застібкою ззаду, виразно вимовляючи кожен склад. Під білою вставкою коміра виблискував золотий хрестик. На його чолі в світлі ламп, наче татуювання, світився інший хрест — той, що про нього Залія казала, буцімто отець Каллаген сам вирізав його собі нігтем великого пальця, щоб покарати себе за якийсь жахливий гріх.

— Цей молодий чоловік не з моїх парафіян, але він має рацію, і ви — я певен — усі це знаєте. В глибині душі знаєте. Навіть ви, містере Оверголсер. І ти, Джордже Телфорд.

— Нічого такого я не знаю, — промимрив Телфорд голосом, в якому не лишилося й крихти того шарму красномовства.

— Як сказала б моя мати: «Ваша брехня випече вам очі». — Каллаген так посміхнувся Телфорду, що Тіан подумки зрадів, що ця посмішка призначалася не йому. Та настала і його черга: Каллаген повернувся обличчям до нього. — Ти сьогодні гарно сказав, хлопче, я ніколи не чув, щоб хтось так добре розклав усе по полицях. Дякую.

Тіан, слабо протестуючи, підняв руку і вичавив із себе ще слабшу усмішку. Він почувався достоту як персонаж якоїсь дурної ярмаркової вистави, де останньої миті його рятує надприродна сила.

— Я знаю дещо про боягузів, хай буде вам відомо, — промовив Каллаген, звертаючись до чоловіків на лавах. Він підняв праву руку, спотворену й вузлувату від давнього опіку, якийсь час дивився на неї невідривним поглядом, потім знову опустив. — Інакше кажучи, є в мене особистий досвід. Я знаю, як одне боягузливе рішення призводить до наступного… і наступного… аж поки не стає запізно повертати назад, запізно щось змінювати. Містере Телфорд, запевняю вас, дерево, про яке говорив юний містер Джефордс, — це не вигадка. Калья у великій небезпеці. Ваші душі у небезпеці.

— Слався, Пречистая Діво, — мовив хтось ліворуч, — Господь з тобою. Благословенний плід твого лона, і…

— Не нудоть, — обрубав Каллаген. — Облиш це для неділі. — Його очі, блакитні іскри в глибоких западинах, уважно вивчали присутніх. — Сьогодні на один вечір забудьте про Господа, Марію й Людину-Ісуса. Забудьте про світляні палиці й кулі Вовків. Ви мусите битися. Ви ж чоловіки Кальї, чи не так? Тоді будьте чоловіками. Годі вже вам бути псами, які плазують на череві, щоб полизати чоботи жорстокого хазяїна.

Зачувши це, Оверголсер побуряковів і почав підводитися. Дієґо Адамс ухопив його за руку і щось зашепотів на вухо. Якусь мить Оверголсер лишався у такій позі: закляк, наче корчі вхопили, але зрештою сів. Натомість підвівся Адамс.

— Хороші слова, панотче, — промовив Адамс із сильним акцентом. — Відважні. Але є ще кілька питаннячок. Про одне вже питав Гейкокс. Як землевласники й фермери можуть повстати проти озброєних убивць?

— І собі винайнявши озброєних убивць, — відповів Каллаген.

Запанувала повна тиша. Селяни сиділи вражені, наче Старий звернувся до них чужоземною мовою. Зрештою Дієґо Адамс обережно сказав:

— Не розумію.

— Та де там тобі, — відрізав Старий. — Сядь, слухай і набирайся мудрості. Скотарю Адамсе і всі ви, слухайте і набирайтеся мудрості. Не далі, як за шість днів на північний захід од нас, мандруючи на південний схід Шляхом Променя, йдуть троє стрільців і один їхній учень. — Від того, як здивовано видовжилися обличчя слухачів, Каллаген усміхнувся. Потім звернув свій погляд до Слайтмена. — Учень не старший од твого малого Бена, але вже спритний, як змія, і смертоносний, мов скорпіон. Решта набагато прудкіші й грізніші. Я чув про них від Енді, а той бачив на власні очі. Вам потрібні люди зі зброєю? Вони недалеко. Закладаюся на що завгодно.

Після цього Оверголсер таки звівся на ноги. Його обличчя горіло, немов у пропасниці. Велике черево ходило ходором.

— Що це за дитяча казочка? — спитав він. — Якщо такі люди й існували, то вони пішли в небуття разом з Ґілеадом. А порох від Ґілеаду розвіяло вітром ще тисячу років тому.

Та серед слухачів панувала мертва тиша, ніхто не забурмотів на знак підтримки чи незгоди. Всі мовчали. У вухах присутніх, позбавляючи сил навіть поворухнутися, досі дзвеніло міфічне слово: стрільці.

— Ти помиляєшся, — відказав Каллаген, — але не треба через це сперечатися. Ми можемо вирушити їм назустріч і побачити їх на власні очі. Вистачить невеличкого загону. Джефордс, я… а ти, Оверголсере? Хочеш з нами?

— Ніяких стрільців у природі не існує! — закричав Оверголсер.

Хорхе Естрада за його спиною теж підвівся.

— Панотче Каллаген, нехай Господь благословить вас…

— …і тебе, Хорхе.

— …та навіть якщо стрільці й існують, що таке троє проти сорока чи шістдесяти? І не просто людей, а Вовків!

— Слухайте його, він діло говорить! — гукнув крамар Ебен Тук.

— І який їм резон за нас заступатися? — вів далі Естрада. — Нам самим ледь вистачає харчів сяк-так досягти до кінця року. Що ми можемо їм запропонувати, крім кількох гарячих обідів? І хто погодиться вмерти за їжу?

— Слухайте його, слухайте! — в унісон закричали Телфорд, Оверголсер і Айзенгарт. Решта ритмічно загупали ногами об дошки підлоги.

Дочекавшись, поки гупотіння стихне,