Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
На третій вечір, коли було засвічено латунні лампи і вгору здійнялися численні язички полум’я, а обрядові гуляння вже добігали кінця, до королівського двору повернувся лорд Тулос, відомий як коханець королеви Зантлічи. Попереднього тижня він від’їздив до західного кордону королівства, щоб навідати свої тамтешні володіння, і ще не чув про Ілалотину смерть. Досі нічого не відаючи, він увійшов до зали, коли сатурналії вже почали вщухати, а полеглі гульвіси значно переважали числом тих, хто ще й досі рухався, пив і бешкетував.
Тулос без особливого подиву окинув оком розгардіяш у залі, адже подібні картини ще змалечку були йому знайомі. А тоді, наблизившись до нош, він із певним здивуванням упізнав ту, що лежала на них. З-поміж численних панянок Мірааба, прихильності яких добивався цей розпусник, Ілалоті вдавалося мати над ним владу довше за більшість, і подейкували, що коли він, зрештою, її зрікся, вона тужила більше за будь-яку іншу. Місяць тому Тулос проміняв її на Зантлічу, яка виявляла йому своє благовоління у вельми недвозначний спосіб, і він покинув Ілалоту, хоча, либонь, і не без жалю: адже роль коханця королеви, дарма що вигідна і не позбавлена приємності, була, втім, дещо небезпечна. Зантліча, на думку загалу, позбулася покійного короля Арчейна за допомогою знайденого у гробниці фіала з отрутою, яка своєю винятковою витонченістю і силою завдячувала мистецтву стародавніх чаклунів. Усунувши перешкоду, королева брала собі численних коханців, і ті з них, які не змогли їй догодити, незмінно знаходили загибель, і то не менш наглу, ніж та, що спіткала Арчейна. Вона була вередлива, понадміру вибаглива, вимагала цілковитої вірності, і це дещо надокучало Тулосові, тож він, пославшись на необхідність залагодити нагальні справи у своєму віддаленому володінні, тішився нагоді перебути тиждень подалі від королівського двору.
А тепер, стоячи коло небіжчиці, Тулос геть забув про королеву. Йому пригадалися літні ночі, солодкі від медвяних пахощів ясмину та від ясминово-білої вроди Ілалоти. Навіть менше за інших міг він повірити, що вона померла: адже її теперішній вигляд аніскільки не відрізнявся від того, якого вона так часто набувала за часів їхніх давніх зустрічей. Щоб удовольнити його примху, вона вдавала млявість і податливість глибокого сну чи смерті; у такі моменти він кохав її з нестримним запалом, до якого не домішувалася бентега від тієї пантерячої жаги, з якою вона зазвичай відповідала на його пестощі або запрошувала до них.
Щомиті сильніше, неначе під дією якогось могутнього чаклунства, ним опановувала вельми дивна галюцинація, й здавалося йому, що він знову став коханцем із тих утрачених ночей, і знов увійшов до оповитої зеленню альтанки в палацових садах, де Ілалота чекала на нього на всіяному звіяними пелюстками ложі, лежачи горілиць із грудьми такими ж нерухомими, як і обличчя та руки. Навколо нього була заюрмлена зала, але Тулос того більше не усвідомлював: високі язики полум’я, розпашілі від вина обличчя перетворилися на залитий місяцевим сяйвом партер із квітами, які сонно кивали своїми голівками, а голоси придворних стали щонайбільше ледь чутним подихом вітру серед кипарисів і ясмину. Його огорнули теплі, збудливі пахощі червневої ночі; і знов, як і колись, здавалося йому, що пахощі ті линуть від Ілалоти не менше, ніж від духмяних квітів. Спонукуваний нестримною жагою, він нахилився над нею й відчув, як її холодна рука мимоволі поворухнулася під його цілунком.
А тоді, спантеличений, наче сновида, якого грубо розбудили, він почув голос, що з тихою злобою просичав йому на вухо:
— Чи не забувся ти бува, мій лорде Тулосе? Але, воістину, мені не випадає тому дивуватися, бо ж і багато хто з моїх леґінів вважає, що в смерті вона ще прекрасніша, ніж за життя.
Химерні чари розвіялись і полишили його відчуття, і, відвернувшись від Ілалоти, Тулос побачив коло себе Зантлічу. Її пишні шати були розхристані, волосся — розпущене і сплутане, а сама вона злегка похитувалася й чіплялася за його плече своїми гострими нігтями. Її повні вуста, багряні, наче маків цвіт, скривилися в гримасі злостивого шалу, а в жовтих очах під довгими повіками яскравим полум’ям горіли ревнощі велелюбної кішки.
Тулос, охоплений дивним сум’яттям, лиш почасти пам’ятав ті чари, яким допіру піддався; і не був він певен, чи справді поцілував Ілалоту й відчув, як її плоть затріпотіла під його вустами, а чи ні. Авжеж, подумав він, такого не могло бути, просто він на якусь мить несподівано поринув у сон на яві. Однак його занепокоїли слова Зантлічи та її гнів, а також напівприхований п’яний сміх і соромітні перешіптування, які він чув, проходячи поміж людьми у залі.
— Стережися, мій Тулосе, — промурмотіла королева, дивний гнів якої, схоже, ущух. — Адже люди кажуть, що вона була відьмою.
— Як вона померла? — запитав Тулос.
— Подейкують, що не від іншої пропасниці, ніж та, яку викликає кохання.
— Тоді, певна річ, вона не була відьмою, — заперечив Тулос із легковажністю, що була далека від його думок і почуттів, — адже істинне чаклунство знайшло б спосіб зцілитися.
— Вона померла від кохання до тебе, — похмуро мовила Зантліча, — а твоє серце, як відомо всім жінкам, є чорнішим і твердішим за чорний адамант. Жодне відьомство, хай яке потужне, не змогло б запанувати в ньому. — По цих словах її настрій, схоже, зненацька змінився, й вона злагідніло додала: — Твоя відсутність тривала так довго, мій пане. Прийди до мене опівночі, я чекатиму на тебе у південному павільйоні.
А тоді, окинувши його жагучим поглядом з-під напівопущених повік і стиснувши йому руку так, що її нігті впилися у тканину та шкіру, неначе котячі пазурі, вона відвернулася від Тулоса, щоб окликнути котрогось із гаремних євнухів.
Позбувшись уваги королеви, Тулос наважився знову поглянути на Ілалоту, тим часом обмірковуючи чудні Зантлічині зауваги. Він достеменно знав, що Ілалота, як і чимало хто з придворних, поверхово захоплювалася чарами та приворотними зіллями, однак її відьомство його ніколи не обходило, адже він не цікавився жодними чарами, крім тих, якими природа обдарувала жіночі тіла. До того ж він не міг узяти на віру, що Ілалота померла від фатальної пристрасті, оскільки досвід підказував йому,