Республіка Дракона - Ребекка Куанг

Кітай їй брехав. Жинь подобалася ця його риса, бо ж він дбав про неї достатньо сильно, щоб збрехати. Однак вона не могла й далі так із ним чинити. Не могла кривдити Кітая й не хвилюватися через це.

А якби змогла, то це був би кінець.

— Говори мені, коли стає занадто, — сказала вона.

— Усе й справді не так погано.

— Не мели дурниць, Кітаю…

— Найсильніше я відчуваю поривання, — сказав він. — Не біль. У мені пробуджується голод. Змушує хотіти більшого. Розумієш, про що я?

— Звісно, — сказала вона. — Це головне прагнення Фенікса. Вогонь пожирає.

— Пожирання — це приємне відчуття. — Кітай показав гілку, що схилилася над водою. — Спробуй ще раз її підпалити.

Протягом наступних декількох днів Жинь навчилася багатьом трюкам. Вона могла створювати вогняні кулі й метати їх у цілі на відстані до десяти метрів. Могла надати полум’ю такої вигадливої форми, що можна було поставити цілу лялькову виставу. Опустивши руки в річку, вона могла закип’ятити воду навколо них, аж допоки у повітря не здіймалася пара, а риба не спливала на поверхню черевцем угору.

Та що важливіше, вона могла створити захисне поле з вогню на відстань до трьох метрів від власного тіла, тож Кітай не обгорів би, навіть якби все навколо них палало.

— А як щодо масових руйнувань? — запитав він після кількох днів вивчення дрібних трюків.

Жинь напружилася.

— Це ти про що?

Його тон був підкреслено нейтральним. Суто науковим.

— Наприклад, те, що ти зробила з Федерацією, зможеш повторити? Як багато полум’я ти можеш прикликати?

— То інше. Я була на острові. У храмі… Я… Я тільки-но на власні очі бачила смерть Алтаня. — Вона зглитнула. — Я була зла. Я була така зла.

Тієї миті вона була здатна на надлюдський, мстивий і страшний гнів. Вона не була впевнена, чи зможе його відтворити, бо ж його розпалила в ній смерть Алтаня, але тепер, думаючи про нього, вона відчувала не лють, а скорботу.

Гнів і скорбота — дуже різні почуття. Гнів давав їй силу спалювати цілі країни. Скорбота лише виснажувала.

— А якби ти повернулася до храму? — наполягав Кітай. — Якби повернулася і прикликала Фенікса?

— Я не збираюся повертатися в той храм. — миттю озвалася Жинь. Вона не знала, чому, але від невгамовності Кітая їй ставало ніяково, немовби він дивився на неї з якоюсь рішучою допитливістю, яку вона бачила лише в Шіро й у Петрі.

— Але якби довелося? Якби це був наш єдиний варіант і лише так можна було б усе врятувати?

— Ми цього не робитимемо.

— Я не кажу, що ти мусиш це зробити. Я кажу, що ми не знаємо, чи це взагалі варіант. Я кажу, щоб ти принаймні спробувавала.

— Ти хочеш, щоб я вправлялася в геноциді, — повільно промовила вона. — Просто для ясності.

— Почнімо з малого, — запропонував він. — А потім перейдемо до більшого. Погляньмо, як далеко ти зможеш зайти без храму.

— Я дотла випалю все в полі зору.

— Ми вже цілий день не бачили жодних ознак, що тут є люди. Якщо в цій місцині хтось і жив, вони вже давно пішли. Це покинута земля.

— А як же дика природа?

Кітай пустив очі під лоба.

— Ми з тобою обоє знаємо, що дика природа — це найменша з твоїх проблем. Годі ламатися, Жинь. Зроби це.

Вона кивнула, виставила поперед себе руки й заплющила очі.

Полум’я огорнуло її ніби тепла ковдра. Це було приємно. Це було надто приємно. Вона горіла без відчуття провини чи роздумів про наслідки. Вона була неприборканою силою. Вона відчувала, як поринає в той стан екстазу, де могла втратити себе — в ілюзорному забутті дикого полум’я, що здіймалося все вище, швидше, яскравіше, аж доки вона не почула якийсь лемент, джерелом якого була не вона.

Жинь опустила очі. Кітай згорнувся на плоту в позі ембріона й, намагаючись притлумити власні крики, затиснув собі рота долонями.

Вона з зусиллям загнала полум’я назад.

Кітай хапнув ротом повітря й затулив голову руками.

Жинь опустилася навколішки біля нього.

— Кітаю…

— Я в нормі, — видихнув він. — Усе гаразд.

Вона спробувала покласти на нього руки, але він відштовхнув її з такою силою, що аж приголомшив.

— Просто дай мені подихати. — Він похитав головою. — Усе гаразд, Жинь. Я не поранений. Просто… Це все в моїй голові.

Вона могла б дати йому стусана.

— Ти мав сказати, коли занадто.

— Це не було занадто. — Він випростався. — Спробуй ще раз.

— Що?

— Я не зміг добре роздивитися радіус твого світіння, — сказав він. — Спробуй ще раз.

— У жодному разі, — випалила вона. — Мені байдуже, що тобі кортить на той світ. Я вже не робитиму з тобою такого.

— Тоді підійди до межі, — наполягав він. — До тієї точки, коли ще не надто сильно болітиме. З’ясуймо, де ця межа.

— Це божевілля.

— Краще так, аніж розбиратися на полі бою. Прошу, Жинь, кращого шансу в нас не буде.

— Та що з тобою? — вимогливо запитала вона. — Чому для тебе це так важливо?

— Бо мені треба знати повний розмах того, на що ти здатна, — сказав Кітай. — Бо якщо я розроблятиму стратегію оборони Арлона, мені треба знати, куди тебе поставити й навіщо. Бо якщо я пішов на все це заради тебе, то найменше, що ти можеш зробити, це показати максимум своєї сили. Якщо ми перетворимо тебе на зброю, то нехай вона буде до біса гарною зброєю. І годі труситися наді мною, Жинь. Зі мною все гаразд, доки я не скажу іншого.

Тож вона знову і знову прикликала полум’я, щоразу розширюючи межі, аж доки берег навколо них не вигорів до чорного. Вона продовжувала, навіть коли Кітай кричав, бо він наказав їй не зупинятися, доки сам відкрито про це не скаже. Вона продовжувала, аж доки його очі не закотилися вгору, доки він, обм’яклий, не впав на пліт. І навіть тоді, коли він отямився через декілька секунд, перше, що він їй сказав, було:

— П’ятдесят метрів.

Коли вони нарешті дісталися Червоних скель, Жинь відчула безмежне полегшення — над Арлоном досі майорів прапор Республіки.

Отже, Вейсжа в безпеці, а Дадзі досі — віддалена загроза.

Наступною проблемою для них стало пробратися в місто так, щоб їх не підстрелили. Очікуючи нападу Міліції, Арлон окопався за всіма оборонними спорудами. Величезні ворота до гавані біля Червоних скель були замкнені. За каналом спостерігали арбалети, націлені на всі пласкі поверхні. Жинь із Кітаєм заледве підійшли до дверей у місто, бо ж будь-який раптовий неочікуваний рух міг спровокувати потік стріл. Вони з’ясували це, побачивши, як шеренга готових до бою арбалетів налякала дику мавпу, що забрела надто близько до стін.

Вони були такі виснажені, що це здалося їм абсурдно смішним. Цілий місяць провели в дорозі, а тепер їхня найбільша тривога — дружній вогонь.

Нарешті вони вирішили привернути увагу вартових у найменш загрозливий спосіб. Скинули зі скелі каміння й зачекали, доки гуркіт луною пройдеться над каналом. Нарешті на схилі з’явилася шеренга солдатів із опущеними арбалетами.

Жинь і Кітай миттю підняли руки.