Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт

І тоді Ядар побачив, що Вокал з Улдуллою позадкували, немов охоплені раптовим жахом. Вони розвернулися до дверей з очевидним наміром утекти з покою, але не встиг Вокал, що йшов першим, підняти гобелен, який заслонював дверну пройму, як під його складками прослизнуло довге, чорне, зміїсте тіло Есріта, ласиці-фамільяра. І фамільяр підскочив у повітря, одним стрибком діставшись горла Вокала. Вчепившись зубами в його плоть, істота повисла на його шиї та розмірено почала смоктати кров, тимчасом як той, похитуючись, метався кімнатою, марно намагаючись зірвати її з себе тремкими від нестями пальцями. 

Улдулла, схоже, намагався вбити те створіння; він голосно кричав, закликаючи Вокала стояти на місці, й здіймав свого ятагана, немовби очікуючи нагоди вдарити подібну до ласиці істоту. Але Вокал, здавалося, не чув його, або ж був надто знетямлений, щоб дослухатися до тих закликів. І тієї миті Вачарнова голова підкотилася до стіп Улдулли та вдарилась об них; а тоді відтята голова, люто шкірячись, схопила зубами поділ його мантії та повисла на ньому, коли той, охоплений панічним страхом, спробував відскочити. І хоч Улдулла несамовито рубав голову ятаганом, йому ніяк не вдавалося змусити її розціпити зуби, тож він скинув своє одіяння, на якому досі висіла батькова голова, і, покинувши його на підлозі, втік, оголений, з покою. І щойно Улдулла втік, як життя покинуло Ядара, і більше він нічого не бачив і не чув… 

Із глибин забуття Ядар невиразно побачив палахкотіння далеких вогнів і почув наспіви далекого голосу. Здавалося, ніби він спливав на поверхню чорних морських вод у напрямку голосу і тих вогнів, немовби крізь тонку водянисту запону бачачи обличчя Улдулли, який стояв над ним, і клуби диму, що зринали з дивних посудин у Вачарновім покої. І долинув до нього голос Улдулли: 

— Повстань із мертвих і будь в усьому покірний мені, твоєму господареві. 

Тож, у відповідь на нечестиві обряди та некромантські заклинання, Ядар повстав до такого життя, яке було можливе для воскрешеного трупа. І хоч його плече та груди вкривала величезна чорна пляма засохлої крові, Ядар міг знову ходити і відповідати Улдуллі, як то роблять ожилі мерці. Туманно, немов якісь украй неважливі речі, пригадував він дещо про свою смерть і про обставини, що їй передували; і, роззираючись довкола затягнутими поволокою очима, марно шукав у покої відтяту голову та тіло Вачарна, Вокала і демона-ласицю. 

А тоді Улдулла сказав йому: «Ходи за мною», і він слідом за некромантом вийшов на світло червоного опуклого місяця, що саме зринав із Чорної Річки й здіймався у височінь понад Наатом. Там, на нагір’ї перед маєтком, лежала велетенська купа попелу, серед якої ще жевріли та виблискували жарини, неначе живі очі, що пильно вдивлялися у довколишній світ, осяяний місяцевим світлом. Улдулла зупинився коло попелища, поринувши у споглядання; і Ядар став поруч із ним, не розуміючи, що дивиться на догоріле поховальне вогнище Вачарна та Вокала, яке його мертві раби спорудили та підпалили за Улдуллиною вказівкою. 

А тоді з пронизливими, моторошними завиваннями з моря зненацька налетів потужний вітер і, здійнявши попіл та іскри величезною хмарою, схопив їх у вирі та пожбурив просто на Ядара і некроманта. Вони заледве змогли встояти під поривом того вітру, а до їхнього волосся, борід і вбрання позабивалися рештки вогнища, й обох засліпило попелом. Потім вітер повіяв далі, погнавши хмару попелу понад маєтком, завіявши його в усі двері та вікна й в усі покої. І ще багато днів по тому невеличкі вихори праху здіймалися фантомами попід ногами тих, хто проходив його залами; і дарма, що за розпорядженням Улдулли мерці щодня старанно працювали мітлами — здавалося, що дім звідтоді так ніколи й не очистився від того попелу… 

 Щодо Улдулли, то не так багато залишилося розповісти про його долю: його панування над мерцями було нетривалим. Він повсякчас жив самотою, якщо не брати до уваги померлих, які прислуговували йому, та попелу, що й досі кублився в маєтку, і врешті-решт ним оволоділа химерна меланхолія, що швидко обернулася на безумство. Улдулла більше не бачив у житті жодної мети; й томління смерті нахлинуло на чаклуна, неначе темне потаємне море, сповнене тихого бурмотіння та схожих на тіні рук, готових затягти його на дно, назустріч погибелі. Невдовзі він дійшов до того, що став заздрити мертвим і вважати їхню долю жаданою над усяку іншу, тож, узявши ятагана, яким він скористався, вбиваючи Вачарна, Улдулла увійшов до батькового покою, куди не заходив, звідколи підняв принца Ядара з мертвих. Там, перед яскравим, неначе сонце, ворожбитським дзеркалом, він розпоров собі живота і впав, випатраний, серед пилу та павутиння, що густим шаром укривали все в кімнаті. І, оскільки вже не зосталося жодного іншого некроманта, щоб повернути його принаймні до подоби життя, Улдулла, ніким не потривожений, навіки залишився лежати там, гниючи та перетворюючись на тлін. 

А небіжчики і далі працювали у садах Вачарна, не відаючи про Улдуллину смерть, і далі доглядали кіз і велику худобу та, як і раніше, пірнали по перли у темне, бурхливе море. 

І Ядар, прикликаний з нічогості до примарного, присмеркового стану існування, жив і працював разом з усіма. Лише туманно пригадував він усі ті різноманітні події, що відбувалися до його смерті; полум’яні дні його юності у Зайрі стали для нього менше, ніж попелом. І та обіцянка, яку дали йому Вачарнові сини, і його надія врятуватися втечею разом із Далілі нині втратили будь-яке значення, а смерть Улдулли він сприйняв лише як зникнення тіні. А втім, його і досі з примарною тугою вабило до Далілі, й щодня він ходив за нею слідом, і знаходив примарну розраду в її близькості; і щоночі він лежав коло неї, і вона сповнювала його примарні сни тьмяною солодкістю. І той швидкоплинний розпач, який мордував його колись, і тривалі тортури бажання й розлуки нині зблякли та були забуті; він розділив із Далілі примарне кохання і тьмяну втіху261. 

Смерть Ілалоти 

Чорний Владарю зла та страху, пане усього безладдя! 

З твоєї ласки, каже твій пророк, 

Чарівники по смерті здобувають нові сили, 

А відьми знову дихають в тліні могили 

Й такі шаленії снують ілюзії й закляття, 

Які лиш ламії злостиві насилають; 

Й похованії трупи милістю твоєю утрачають 

Свій страхітливий образ, й нечестивеє кохання 

Спалахує в огидних склепах серед ночі панування; 

Й на твою честь вчиняють упирі офірування — 

Кров зі своїх горлянок рясно вивергають, 

Немов циноброве вино з великих глеків розливають, 

І потопають саркофаги в тім жертовнім узливанні. 

Людарова літанія до Тасайдона 

Згідно зі звичаєм, який побутував у стародавньому Тасууні, похорон Ілалоти — придворної пані при королеві Зантлічи, яка сама зробила себе вдовою, — став приводом для великої гульби і тривалих святкувань. Три дні лежала Ілалота, обряджена в урочисті шати, посеред величної бенкетної зали королівського палацу в Міраабі, на погребальних ношах, устелених різнобарвними східними шовками, попід рожевим балдахіном, який міг би запинати собою весільне ложе. Довкола небіжчиці від світання до смеркання, від прохолодного надвечір’я до спекотного досвітку невпинно й неослабно ринули та нуртували гарячкові хвилі похоронних оргій. Вельможі, двірські урядники, вартові, кухарчуки, астрологи, євнухи, усі шляхтянки, придворні пані та рабині Зантлічи брали