Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
— Я допоможу вам.
Тоді Вокал, якого Ядарова згода, схоже, надзвичайно підбадьорила, своєю чергою мовив:
— Цю справу ми мусимо звершити до завтрашнього вечора, з настанням якого круглий місяць зрине з Чорної Річки, засяє над Наатом і викличе демона-ласицю Есріта з нори. І завтрашній передполудень — то єдиний час, коли ми зможемо заскочити Вачарна в його покої. Саме о цій порі він, своїм звичаєм, вдивлятиметься, поринувши в транс, у магічне дзеркало, котре являє видива далеких морських обширів, кораблів, які плавають у тому морі, та земель, що лежать за ним. І ми мусимо вбити його перед тим дзеркалом, ударивши швидко й напевне, перш ніж він пробудиться від трансу.
У призначену для їхнього діяння годину Вокал із Улдуллою зустрілися з Ядаром, який, чекаючи на них, стояв у передпокої маєтку. Кожен із братів стискав у правиці довгого ятагана, що виблискував холодним світлом, а на додачу Вокал тримав у лівій руці подібну зброю, яку запропонував принцу, пояснивши, що ятагани ці були загартовані під замовляння смертоносних рун, а потім на їхніх клинках було викарбувано невимовні смертельні закляття. Однак Ядар, віддаючи перевагу своєму власному мечеві, відмовився від зачарованої зброї, а тоді всі троє, не гаючи більше часу, поквапливо й з усією можливою потайністю рушили до Вачарнового покою.
Дім о тій годині був порожній, адже усі мерці вже подалися кожен до своєї праці; не було ніде й ані шепотіння, ані тіней тих невидимих істот, які були чи духами повітря, а чи лише фантомами, і які у різний спосіб прислуговували Вачарнові. Мовчки і, як їм здавалося, цілком непомітно вони підійшли до чаклунового покою, вхід до якого закривав лише чорний гобелен, гаптований срібними знаками ночі та облямований повторенням п’яти імен архидемона Тасайдона, які були вишиті шарлатовою ниткою. Брати зупинилися перед гобеленом, наче боялися його підняти, але Ядар, не вагаючись, відслонив його й пройшов до покою; двійко некромантів поспішно увійшли за ним слідом, немов застидавшись власної легкодухості.
Некромантова кімната була велика й мала високе склепіння, денне світло потрапляло до неї крізь тьмяне вікно, що дивилося поміж двома розлогими кипарисами на темне море. Жоден вогник не світивсь у незчисленних лампах, аби хоч якось допомогти тому приглушеному денному світлу; і тіні по вінця наповнювали покій, неначе примарна рідина, й здавалося, що чаклунські посудини, якими користався Вачарн — великі курильниці, аламбіки та жаровні, — коливалися та рухалися в ній, немов живі істоти. Сам Вачарн сидів на триногому стільці з ебенового дерева трохи віддалік від центру кімнати, спиною до дверної пройми й обличчям до ясновидного люстра з електруму, зробленого у формі величезного трикутника й підтримуваного в похилому положенні опорою у вигляді мідяної руки, що змією звивалася вгору. Дзеркало яскраво полум’яніло в тінявому покої, немов осяяне блиском з якогось незнаного джерела, і, підійшовши ближче, непрохані зайди були засліплені його променистим мерехтінням.
Скидалося на те, що звичний транс і справді здолав Вачарна, адже він непорушно вдивлявся у люстро, застиглий, наче сидяча мумія. Брати забарилися при порозі, а тим часом Ядар, вважаючи, що вони йдуть за ним, підкрався до некроманта, занісши клинок. Підібравшись ближче, він помітив, що Вачарн тримав на колінах велетенського ятагана, і, гадаючи, що некромант, мабуть, був якимось чином попереджений, Ядар швидко підбіг до нього ззаду і спрямував могутній удар свого меча на його шию, заміряючись одним ударом стяти чаклунові голову. Але поки він націлювався, кочовика геть засліпило дивне сяйво дзеркала, неначе сонце спалахнуло йому просто у вічі з глибин люстра понад плечем Вачарна; і клинок відхиливсь і навскоси увійшов у ключицю, тож некромант, хоч і тяжко поранений, був, однак, урятований від обезголовлення.
Тепер здавалося найімовірнішим, що Вачарн передбачив замах на своє життя й вирішив дати бій нападникам, коли ті прийдуть по нього, і вбити всіх трьох завдяки перевазі у майстерності володіння зброєю та у магії, не наражаючись на небезпеку самому зазнати поранень. Але, сидячи в удаваному трансі перед дзеркалом, він, поза сумнівом, мимоволі підпав під владу його химерного блиску і пробудився з глибокого віщунського сну лише від смертельного укусу Ядарового меча, що прорубав йому плоть і кістку.
Лютий і швидкий, неначе поранений тигр, зірвався некромант зі свого триніжка й високо скинув руку з ятаганом, обертаючись у бік Ядара. Принц, і досі засліплений, не зміг ані вдарити у відповідь, ані уникнути Вачарнового удару; і чаклунський ятаган глибоко розітнув Ядарове праве плече, й відчув він, що зазнав смертельної рани, і впав на підлогу, й лежав, обіпершись головою на основу зміїстої мідяної руки, яка підтримувала дзеркало.
Лежачи там і відчуваючи, як життя поволі згасає у ньому, він побачив, як Вокал, котрий стояв трохи попереду Улдулли, скочив уперед, немов охоплений відчаєм людини, яка бачить наближення невідворотної смерті, і, перш ніж старий чаклун устиг обернутися, могутнім ударом рубнув ятаганом по Вачарновій шиї. Голова, майже відділена від тіла, впала з плечей і повисла на смужці плоті та шкіри; втім Вачарн, хоч і заточився, та не впав і не помер одразу, як будь-яка смертна людина, що зазнала таких ран; натомість, іще й досі живий завдяки чаклунській силі у своєму тілі, став бігати покоєм, обрушуючи замашні удари на батьковбивць. Він бігав кімнатою, і кров фонтаном цебеніла з його шиї, а голова, що звисала йому на груди, хиталася туди й сюди, наче страхітливе вагадло. І всі його несамовиті удари були зроблені навмання, адже Вачарн уже не міг бачити, аби спрямувати їх як слід, а його сини спритно ухилялися, своєю чергою рубаючи чаклуна, коли той їх проминав. Час від часу старий некромант перечіпався об полеглого Ядара чи вдаряв ятаганом у люстро з електруму, аж воно дзвеніло, наче гулкий дзвін. І часом та битва відбувалася поза полем зору вмирущого принца, переміщуючись до тьмяного вікна, яке виходило в бік моря; і до юнака долинав дивний гуркіт, ніби чорнокнижник трощив ударами щось із магічної обстави свого покою, та ще голосне дихання Вачарнових синів і глухі звуки ударів, яких вони завдавали у відповідь, і досі переслідуючи батька. А вже невдовзі бій знову точився перед Ядаром, і він стежив за ним очима, які дедалі сильніше затьмарювалися.
Несказанно страшний був той бій, і ще перш ніж він скінчився, Вокал з Улдуллою вже дихали важко, наче виснажені бігуни. Одначе за якийсь час життєві сили, схоже, стали полишати Вачарна мірою того, як із нього точилася кров. Біжучи, він раз у раз похитувався з боку в бік, і його удари ставали слабкішими. Некромантові одіяння, посічені ударами синів, звисали з нього, перетворившись на просякле кров’ю лахміття, кілька частин його тіла були майже відділені від тулуба, а саме тіло було порубане й покраяне хрест-навхрест, як катова колода. Врешті-решт, одним метким ударом Вокалові вдалось утяти тонку смужку, на якій досі трималася чаклунова голова, і голова впала на підлогу, й підскакуючи, покотилася нею.
І тоді, нестямно похитуючись, немовби досі прагнучи стояти прямо, тіло Вачарна перекинулося на підлогу й лежало, судомно здригаючись, наче якийсь велетенський безголовий птах, і постійно, хоч і марно, намагаючись підвестися та раз у раз падаючи назад. Жодного разу, силкуючись піднятися, тіло вже не спиналося на ноги, однак ятаган і досі був міцно стиснутий в його правиці, і труп наосліп підносив його з підлоги
