Меч і хрест - Лада Лузіна

«Ну і що, що малюю! Ну і що? Це ж не означає, що я його не люблю!»

– Ось і помисліть, шановний Іване Івановичу, – продовжував видавати сентенції Свирид Петрович Печорін, – які ваші шанси? Я – потомствений дворянин. А ви в газетці служите, одягнені demode[12]. І прізвище у вас непоказне – Мочалкін. І собою не видні. І любов ваша крихкотіла, без форми. А панночки тільки в красиву любов вірять! Ви Варварі Андріївні зітханнями жаліснивими докучаєте. А я дивлюся на неї поглядом, запозиченим із майстерні самого Амура. Я їй букети та цукерки в бонбоньєрці, а ви вірші. Так у вас і почерк негарний! Вже не звольте гніватися…

– Нехай так! Нехай вона ніколи мене не полюбить. Але якщо ви лише через посаг, я цього не дозволю! – застогнав розгніваний романтик.

– Проходьте, проходьте, пане Самбор. Прошу вас, панове, – почувся переливчастий дівочий голосок. – Про що це ви, Рокотов, тут із Іванком секретничаєте?

– Про даму зі свинячим рилом, Варваро Андріївно, – карамельно проспівав підступний кавалер. – Ось Іван Іванович нещодавно розповідав, що до них у «Кіевлянинъ» новий лист надійшов. Іще один жених знайшовся. Пише: «Якщо мільйонщиця зі свинячим рилом і справді існує й досі вільна, настійно прошу переслати мені її адресу, оскільки наміри у мене найсерйозніші».

– Саме так, – розгублено підтвердив бідолашний романтик. – Але дозвольте, пане Рокотов, він же ще не вийшов. Звідки ж вам відомо? Я лише сказав… – щиро здивувався Іваночко, закоханий і, мабуть, тупуватий.

– Та що ви? Ви ж мені його й переказали. Забули? – нахабно відпарирував підлий викривач жінок.

Іванко раптом уривчасто, обурено засопів. Дарина – теж, але в долоньку:

«Оце так Голохвастов! Викапаний. За двома зайцями! Ні, в цьому випадку – свиньми!»

– Бідолашна дама, – жалісливо зітхнула Варвара Андріївна. – Чи можна муку більшу придумати, ніж із таким обличчям на світ народитися?

– Ось слова справжньої жінки, – сказав Голохвастов, солодко, як комплімент, із адресованим тільки Іванкові бридким підтекстом.

– Ви маєте рацію, Варваро Андріївно, – палко вигукнув закоханий. – Він же не за неї, за посаг її піде, а потім її ж і соромитися почне! Мучити. У нас у газеті кажуть, її в минулому за гроші показували, як зразок фізичної потворності, поки якийсь оригінал-мільйонник не одружився з нею з цинізму. А альфонс цей нинішній – потомствений дворянин, що процвиндрив…

– Та ніякої дами зі свинячим рилом не існує! І хто лишень цю чутку пустив? – весело проказав чийсь бас.

Численні ноги оточили тим часом Даринин стіл.

– Що ж, пане Самбор, ми в цілковитому вашому розпорядженні, – сказав бас без особливої поваги.

– Прошу всіх присутніх сісти! – негайно розпорядився новий тенор, що намагався бути особливим. – Панам, які бажають особисто пересвідчитися, що спіритичні явища – не трюки й не обман, продукований самим медіумом, пропоную розташуватися поряд зі мною. Таким чином, ви будете самі тримати мене за руку упродовж усього сеансу і торкатися ногами моїх ніг.

– Я так розумію, ви гіпнотизуватимете самі себе? – ліниво потягнувся голос Голохвастова, зображуючи іронічну знудженість.

– І переконливо прошу присутніх не робити з цього жарту! – злетів нервовий тенор, який, безумовно, належав колишньому телеграфістові зі станції Попельня. – І не задавати духам запитань з підколюванням.

– Чули анекдот? – сказав над Дариною ще незнайомий їй баритон. – Хазяйка дому ставить запитання: «Духи, скажіть, скільки у мене дітей?» «Четверо», – відповідають духи. Чоловік хазяйки жартома цікавиться: «Духи, скажіть, скільки у мене дітей?» «Двоє», – відповідають духи. Більше він із духами не жартував!

– Я вам так скажу, Сергію Васильовичу, ввесь цей медіумізм – лише новомодні забобони. Раніше у відьом і бісів вірили, а нині новоявлену чортівню винайшли…

На Дарину з шумом насувався ліс дерев’яних ніжок і ніг, в основному, чоловічих. Жіночих були всього дві пари. Одна, найчарівливішого вигляду, розташувалася просто навпроти – причому черевички, слід визнати, були ніяк не з тупими, а з витягнутими носами, зі світлого рожевого шовку, вишиті пастельними кольорами, – просто не черевички, а цукерочки.

Ліворуч од них помістилися знайомі чепурні штиблети, а праворуч – нервові, не впевнені в собі черевики.

«Напевно, Варваронька, між Іванком і Голохвастовим. А другі жіночі, – певно, дружина Васнецова. А Васнецов – бас – дуже вже по-хазяйськи звучить!»

Утім, у будь-якому разі легенда з послушницею, змалечку схильною до живопису, вже провалилася. Тепер Дарина тягнула тільки на послушницю жіночого Флорівського монастиря, запроторену туди дбайливими батьками за непереборний потяг до крадіжок зі зломом.

«Капець мені», – подумала Дарина, зіщулюючись у грудку на крихітному острівці окупованого ногами простору, де послушниця ледве вміщувалась. І заплющила очі, несподівано всією душею зрозумівши африканських страусів, – із заплющеними очима справді було не так страшно!

– Приберіть світло, – з шиком розпорядився пан Самбор.

Хтось, поспішно тупаючи, мабуть, служник, прибрав сяючу електрику.

– О ні, так – страшно, – схлипнула Варваронька. – Запаліть свічку!

– Не бійтеся, Варваро Андріївно, – заспокоїв її голосом Голохвастов.

– Темрява є одна з найважливіших умов, за яких виявляється медіумічна енергія, – з апломбом пояснив колишній телеграфіст Попельні. – Втім, проти однієї свічки я не заперечую. Зчепіть ваші мізинці. Треба створити спіритичну фігуру «магічне колесо»! І настійно прошу вас, коли я співатиму, співати разом зі мною. Це притягне одного з духів…

– Ні, ні, – знову перервав його схвильований голос Варвари Андріївни. – Я хотіла б викликати цілком певний дух – великомучениці Варвари. Моєї заступниці!

За столом виникла незручна пауза, і Дарина розплющила очі. Штиблети на чолі столу нервово затанцювали на п’ятах – здається, до такого пасажу пан Самбор був не готовий.

– Але чи добре це буде, Варваро Андріївно? – затремтів стривожений голос Іванка. – Хіба можна святу заради забави