Меч і хрест - Лада Лузіна
…меморіальну дошку на вулиці Володимирській, 28, як довів краєзнавець М. Кальницький, встановлено помилково.
Л. Федорова. «Володимирська вулиця»Тримаючи ключ у руках, Дарина зійшла на останній поверх.
«Здрастуйте, високоповажний Вікторе Михайловичу…
Прийшла благати вашого благословення і заступництва…
Мрія у мене… Змалку малюю… На вас сподіваюся… Вік би за вас Бога молила… А то сука стара, прости Господи, мати настоятелька самореалізуватися не дає! – сумно прорепетирувала вона про себе. – Тьху! Нічого не вийде. Яка я в біса послушниця?! Це Марійка – черничка. А я – корова! Влізла б у нормальне плаття, не довелося б зараз…»
Дарина, хоч якою бідовою вона була, страшенно боялася нині, розуміючи, що неодмінно завалить іспит зі старосвітського звертання, щойно запитання Віктора Михайловича Васнецова плигне за межі двох десятків зазубрених нею фраз.
«Не говорити «дівчина», говорити «отроковиця». Не говорити «раніше», говорити «колись». І «прикол» замість «пасаж» теж не говорити, тому що послушниці не годиться говорити «конфуз» і «неподобство». Господи, помилуй! Насправді! Будь ласка!»
Чуб «насправді» перехрестилась і, шумно зітхнувши тричі підряд, нечутно вставила ключ в один із замків, відразу наразившись на вхід до «екзаменаційної аудиторії», відчувши, як ключ легко обертається навколо своєї осі, а двері без скрипу подаються назад.
Дарина відчинила їх, маючи намір тут же причинити й натиснути на дзвінок, але стулка сама поїхала всередину. За нею лежав широкий і темний коридор. З дверного отвору віддалік падало косим килимком яскраве світло, і долинало безліч жвавих голосів. На Дарину повіяло таким знайомим і рідним запахом багатолюдного свята.
«Здається, – знову запнулася вона, – моя послушниця буде зовсім недоречною. У кращому разі, він скаже мені прийти в інший день. А сьогодні, мовляв, ніяк неможливо. Тоді на коліна. Не прогнівайтеся! Я більше не насмілюся!»
Пригинаючись і витягуючи шию у бік щебетливого світла, послушниця зробила кілька несміливих кроків. І втягла голову в плечі, почувши, як зі святкового шуму викристалізувалися два чоловічі голоси. «Килимок» забруднився їх тінями.
– Балаган це, причому найнижчого штибу. Хто він такий? Колишній телеграфіст зі станції Попельня! – мовив один.
– Не скажіть, – заперечив інший.
І перш ніж Дарина встигла усвідомити безповоротність такого вчинку, вона прошмигнула в темну кімнату навпроти, підкоряючись лише інстинкту самозбереження, що розрахував за неї: трьох зайвих секунд на те, щоб ретируватися назад за двері – у неї просто немає!
– Цей пан Самбор – прецікава особа. Кращий контактер із потойбічними силами! А медіумізм і медіумічна енергія є науковим фактом.
Голос другого наближався. Чуб істерично прорисила очима просторий салон, заставлений канапами, кріслами та ногатими підставками для квітів, і кинулася під стіл, накритий оксамитовою скатертиною з бахромою, що звішувалася до самої підлоги, Встигла ледве-ледве: майже тієї ж секунди в кімнаті спалахнуло електричне світло.
– Не можете ж ви, справді, заперечувати такого явища, як електрика? – вів далі другий, гарячкуючи.
– Аж ніяк, – глузливо запевнив його співрозмовник.
– Але навіть дитина нині знає, що, зіткнувшись мізинцями один із одним, спірити, що сидять за столом, можуть скласти певний електромагнітний ланцюг. І з його допомогою вступити в контакт зі світом духовним, суть якого – не що інше, як душі людей, які померли або ще не народилися. Трапляється навіть повна матеріалізація покликаного духу. Померлий може взяти вас за руку, передати вам якийсь предмет з інобуття…
– Та вже наслухався, – саркастично урвав його перший, – що духи пана Самбора на сеансі в «Метрополі» виробляли! Вони в нього великі пустуни. І стіл у повітря піднімали, і на скрипках грали, і шапки на голови гостям понадівали. А потім одночасно висмикнули в усіх присутніх стільці й…
– Але це неприпустимо! – стривожився другий. – А якби там сиділа дама? Треба Павла Андрійовича попередити. Боронь Боже, з Варварою Андріївною такий конфуз трапиться! Та я… Та я цього пана Самбора на дуель викличу!
– Романтична ви особа, – фамільярно посміхнувся перший. – Особливо коли справа стосується Варвари Андріївни.
– Та ви ж і самі, самі до неї небайдужі, – знітився співрозмовник.
– Я – зовсім інша річ. Я – людина цинічна, – розбещено процідив його конфідент, бравуючи франтівською байдужістю. – Та при такому посагу я б не лише з Варварою Андріївною, а і з дамою зі свинячим рилом під вінець пішов. Тим більше, що за своєю сестрою Павло Андрійович усього сто тисяч дає, а дама, кажуть, мільйонниця! – зухвало додав перший, явно вважаючи себе Печоріним. Хоча, виходячи з вищевикладеної тиради, тягнув від сили на Голохвастова.
– І ви кажете це мені? Мені? – зайшовся від обурення романтик, схоже, по вуха закоханий у згадану Варвару.
– І зауважте, – знизив голос Печорін-Голохвастов, – без жодного ризику. Адже Варварі Андріївні прекрасним чином про ваші почуття відомо. І коли ви їй моє зізнання перекажете, вона визнає, що ви щасливого суперника зганьбити хочете, і ні єдиному слову вашому не повірить. Хто ви, а хто я?
– Чи не забагато ви із себе вдаєте? – скипів закоханий, погоджуючись із Дарининою думкою.
– Я жінок розумію набагато більше вашого, – нестерпно гордовито мовив повагом Печорін. – Ви, Іване Івановичу, певно, мрієте, що Варвара Андріївна вашу душу, прекрасну і віддану їй, одного дня оцінить. Так жінки лише говорять про душу, а цінують винятково красу! І не красу навіть, а красивість – позолоту галантерейну. А про душу міркують, бо це тема красива. Лишень покажіть мені бодай одну панночку, яка б красі душі своєї сестри заздрила. А від того, що в іншої обличчя, стан, сукня, виїзд гарніший, ніж у них, буде, вони вкоротити віку собі ладні. І коханого вони собі за тим же принципом облюбовують – гарні картинки в думці малюють, на манер журнальних. Чи гарна ми пара, чи пасує він мені? Вони чоловіка під капелюшок підбирають. І лише у виняткових випадках – капелюшок під нього!
І Дарина, що і справді вже намалювала у мріях десяток коміксів на тему
