Місто кісток - Кассандра Клер

– Піду я посплю. – Клері вхопилася за клямку.

Джейс мовчки відсторонив її від дверей.

– Я тут, бо Годж нагадав мені про твій день народження, – зізнався Джейс.

Клері роздратовано зітхнула:

– Завтра, а не сьогодні.

– А чому б не почати святкувати просто зараз?

Вона уважно подивилася на нього:

– Ти уникаєш Алека та Ізабель.

Джейс кивнув:

– Вони обоє провокують мене на сварку.

– З тієї самої причини?

– Навіть не знаю. – Він крадькома озирнувся. – І Годж туди ж. Усі мене повчають. Усі, крім тебе. Ти ж не збиралася дорікати мені?

– Ні, – відповіла Клері. – Я збиралася повечеряти. Жах, яка голодна.

Джейс витягнув руку з-за спини. У ній був трохи пом’ятий паперовий пакет.

– Ось, поцупив дещо з кухні, щоб не бачила Ізабель.

Клері посміхнулася:

– Пікнік? Як на мене, запізно для прогулянки в Центральному парку. Там зараз повно…

Він нетерпляче відмахнувся:

– Фей. Знаю.

– Ні, я про всяких неприємних осіб, – уточнила Клері. – Хоча мені заздалегідь шкода кожного грабіжника, який наблизиться до тебе.

– Мудро мислиш, хвалю! – Джейс виглядав задоволеним. – Але я і не думав запрошувати тебе в Центральний парк. Що скажеш про оранжерею?

– Зараз? Вночі? Там же темно.

Він загадково всміхнувся:

– Ходи. Я все тобі покажу.

Шлях Джейса і Клері на дах пролягав повз великі порожні спальні. Запнуті білими накидками, меблі світилися в напівтемряві, немов айсберги в тумані.

Щойно Джейс відчинив двері оранжереї, Клері відчула ніжні аромати: пряний запах ґрунту і сильніші солодкуваті пахощі нічних квітів: іпомеї, дурману, мірабілісу та ще якихось незнайомих рослин, як та квітка, з жовтим цвітом-зірочками, пелюстки якої вкриті золотистим пилком. Крізь скляні стіни приміщення холодним дорогоцінним камінням виблискували вогні Мангеттена.

– Ого! – Клері повільно роззирнулася. – Вночі тут прегарно!

Джейс усміхнувся:

– Це місце лише для нас. Алек й Ізабель не люблять сюди ходити. У них алергія.

Хоча в оранжереї було не холодно, Клері затремтіла.

– Що це за квіти?

Джейс знизав плечима й обережно сів біля зеленого куща з лискучим листям, що був обсипаний щільно згорнутими бутонами.

– Уявлення не маю. Думаєш, я вчив ботаніку? Я не збираюся стати архіваріусом, тож мені це не потрібно.

– Отже, тобі потрібно тільки знати, як убивати демонів?

Джейс подивився на Клері й посміхнувся. Він був наче золотоволосий ангел з картини Рембрандта, якби не диявольська посмішка.

– Точно. – Він щось витягнув з пакета і простягнув їй. – А також особливо добре мені вдаються підступні канапки з сиром. Спробуй.

Клері ледь всміхнулася й обережно присіла навпроти. Після довгих днів виснажливої спеки кам’яна підлога оранжереї приємно холодила босі ноги. Джейс витягнув із пакета яблука, плитку шоколаду з родзинками і горіхами й пляшку води.

– Непогано, – захоплено вигукнула Клері.

Хоча сир став трохи липким від тепла, канапка виявилася смачною. З однієї з численних кишень Джейс дістав ніж із кістяним руків’ям і таким великим лезом, що можна й ведмедя вбити. Він почав нарізати яблука на вісім скибок.

– Це не святковий торт, – сказав Джейс, простягнувши Клері скибку яблука, – але все-таки краще, ніж нічого.

– Я і такого не очікувала. Тому дуже дякую! – Клері відкусила шматочок. Яблуко було зелене, проте смачне.

– Не можна залишатися без подарунка на день народження! – Джейс чистив друге яблуко, і з-під його ножа звивалася довга тонка стрічка яблучної шкірки. – Дні народження мають бути особливими. У мій день народження батько дозволяв мені робити що завгодно.

– Взагалі все-все? – Клері засміялася. – І що ж ти бажав?