Республіка Дракона - Ребекка Куанг

— Це не одне й те ж саме, — сказала Жинь. — Федерація…

— Заслужила це? — запитала Сожцань Сіжа. — Усі до одного? Навіть жінки? Діти?

Жинь почервоніла.

— Але я не… Я зробила це не тому, що мені подобалося. Я не така, як вони.

Не така, як у видінні про молодшого Дзяна, який убиваючи сміявся, немовби був у захваті від крові на руках. Не така, як Дадзі.

— Вони теж про себе так думали, — сказала Сожцань Сіжа. — Але боги зіпсували їх, так само, як зіпсують і тебе. Боги проявляють твої найгірші та найжорстокіші інстинкти. Ти думаєш, що все контролюєш, але твій розум руйнується з кожною секундою. Прикликати богів — це ніби гратися з божевіллям.

— Це краще, аніж не робити нічого. — Жинь знала, що вже ступала по лезу, що їй варто припнути язика, але її злили постійні високоінтелектуальні лекції кетреїдів про мир. — Я радше збожеволію, аніж ховатимуся за пустелею Баґхра й удаватиму, що звірств не відбувається, тоді як могла б із ними щось зробити.

Сожцань Сіжа прицмокнула.

— Гадаєш, ми нічого не робили? То он чому тебе вчили?

— Я знаю, що впродовж перших двох Макових війн загинули мільйони. І я знаю, що ваш народ так і не прийшов зі степів, щоб це зупинити.

— Як гадаєш, скількох людей убила війна Вейсжі? — запитала Сожцань Сіжа.

— Менше, ніж загинуло б за іншого розвитку подій, — сказала Жинь.

Сожцань Сіжа не відповіла. Вона просто дозволила мовчанці затягнутися, аж доки відповідь Жинь не почала здаватися абсурдною.

Жинь узялася до їжі, раптом утративши апетит.

Вона забула про призахідників, аж доки про них не запитав Кітай. Жинь роззирнулася табором, але ніде їх не помітила. А потім побачила більшу юрту, трохи на віддалі від краю галявини, де на варті стояли Бектер і його вершники.

— Мабуть, ми їх уб’ємо. — Знизала плечима Сожцань Сіжа. — То святенники, а від призахідницької релігії ніколи не буває добра.

— Чому ви так кажете? — запитав Кітай.

— Вони вірять у єдине і всемогутнє божество, а це означає, що вони не можуть прийняти правду про інших богів. А коли народи починають вірити в те, що інші вірування — це шлях до занепаду, насилля стає неминучим. — Сожцань Сіжа підняла голову. — А що ви думаєте? Нам варто пристрелити їх? Це милосердніше, аніж кидати їх умирати тут.

— Не вбивайте їх, — швидко сказала Жинь. Може, через Тарквета їй було ніяково, а сестра Петра викликала в неї бажання пробити стіну, але Авґус ніколи не дошкуляв їй чимось іншим, окрім наївності й добрих намірів. — Ті діти — місіонери, а не солдати. Вони безневинні.

— Але та зброя не безневинна, — сказала Сожцань Сіжа.

— Так, — сказав Кітай. — Ті штуки швидші та смертоносніші, ніж арбалети, а в недосвідчених руках вони стають ще небезпечнішими. Зброї я б їм не повертав.

— Тоді безпечний шлях назад буде важким. Ми можемо звільнити для вас лише одного коня. Їм доведеться йти через ворожу територію пішки.

— Ми можемо дати їм необхідні матеріали для плотів? — запитала Жинь.

Сожцань Сіжа спохмурніла, розмірковуючи.

— Чи вдасться їм повернутися назад річками?

Жинь вагалася. Її альтруїзм простягався лише до цієї межі. Вона не хотіла бачити смерті Авґуса, але й не збиралася марнувати час на те, щоб вести дітей, які взагалі не мали тут опинитися.

Вона повернулася до Кітая.

— Якщо вони прорвуться до Західного Мужвею, то з ними ж усе буде гаразд?

Він знизав плечима.

— Більшою чи меншою мірою. Притоки бувають підступні. Вони можуть заблукати. І врешті опинитися в Кхурдалайні.

На такий ризик вона могла згодитися. Цього вистачало, щоб заспокоїти її совість. Якщо Авґусу і його супутникам забракне розуму повернутися до Арлона, то це буде їхня провина. Авґус колись був добрим до неї. Вона простежить, щоб кетреїди не поцілили йому стрілою в голову. А більше вона йому нічого не винна.

Коли Жинь відшукала Чаґханя, він був сам. Сидів на краю річки, підтягнувши коліна до грудей.

— Невже вони навіть не припускають, що ти можеш утекти? — запитала Жинь.

Він криво всміхнувся:

— Ти ж знаєш, що бігаю я не дуже швидко.

Вона сіла поруч.

— То що тепер буде з вами?

З виразу його обличчя нічого не зчитувалося.

— Сожцань Сіжа вже не довірить нам наглядати за Цике. Вона забирає нас назад на північ.

— І що з вами буде там?

Чаґхань зглитнув.

— Хтозна.

Вона знала, що Чаґхань не хотів від неї жалощів, тож не обтяжувала його ними. Жинь глибоко вдихнула.

— Я хотіла подякувати.

— За що?

— За те, що вступився за мене.

— Я просто рятував власну шкуру.

— Ну звісно.

— А ще я сподівався, що й ти не помреш, — визнав він.

— Дякую за це.

Між ними запала ніякова мовчанка. Жинь бачила, як Чаґхань декілька разів потайки глянув на неї, немовби сумніваючись, чи варто порушувати наступну тему.

— Кажи, — нарешті не витримала вона.

— Ти справді цього хочеш?

— Так, якщо інакше ти будеш і далі такий зніяковілий.

— Ну гаразд, — сказав він. — Усередині Печатки, що ти бачила…

— Алтаня, — миттю озвалася вона. — Алтаня, живого. Ось що я бачила. Він був живий.

Чаґхань шумно видихнув.

— То ти його вбила?

— Я дала йому те, чого він хотів, — сказала вона.

— Розумію.

— А ще я бачила його щасливим, — сказала вона. — Він був інакшим. Не страждав. Він ніколи не страждав. Він був щасливий. Саме таким я його й пам’ятатиму.

Чаґхань довго мовчав. Вона знала, що він намагався не заплакати перед нею, бачила, як його очі наливаються сльозами.

— То було насправді? — запитала вона. — В іншому світі, то було насправді? Чи Печатка просто показувала мені те, що я хотіла бачити?

— Я не знаю, — сказав Чаґхань. — Наш світ — це сон богів. Можливо, у них є й інші сни. Але в нас є лише ця історія, і в межах цього світу ніщо не воскресить Алтаня.

Жинь відхилилася назад.

— Я думала, що знаю, як улаштований цей світ. Як улаштований космос. Але нічого я не знаю.

— Як і більшість нікарців, — сказав Чаґхань, навіть не намагаючись приховати свою зверхність.

Жинь пхикнула.

— А ви знаєте?

— Ми знаємо, з чого складається природа реальності, — сказав Чаґхань. — Ми зрозуміли це багато років тому. Але твій народ — слабкі й відчайдушні дурні. Вони не знають, що справжнє, а що обман, а тому чіплятимуться за свою маленьку правду, бо це краще, аніж бодай уявити, що їхній світ узагалі неважливий.

Тепер вона починала розуміти, чому вихідці з Внутрішніх держав могли вважати себе наглядачами всесвіту. Хто ще розумів природу космосу так, як вони? Хто бодай наблизився до такого розуміння?

Можливо, Дзян — дуже давно, коли його розум ще належав йому. Але той, кого вона знала, зламався, і таємниці, яких він її навчив, були лише уламками правди.

— Те, що ти зробив, здалося мені зарозумілістю, — пробурмотіла вона. — Але це доброта. Вихідці з Внутрішніх держав зберігають ілюзію, тож ти можеш дозволити всім іншим жити в брехні.