Зоряний пил - Ніл Гейман

— Зади твого поцілунку і щоб добитися твоєї руки, — велемовно продовжив Трістран, — я принесу тобі зірку, яка щойно впала.

Він тремтів од холоду. Його пальто було надто тонке, а поцілунок йому явно не світив, і Трістран не міг збагнути, в чому справа. Мужні герої «вражаючих романів» ніколи не мали проблем із поцілунками.

— Ну добре, хай буде зірка, — сказала Вікторія. — Якщо принесеш, я згодна.

— Що? — перепитав Трістран.

— Якщо ти принесеш мені зірку, — продовжувала Вікторія, — але саме ту, що зараз упала, а не якусь іншу, то я поцілую тебе. Хтозна, може й не тільки поцілую. Дивися, як усе просто: не треба їхати ані до Австралії, ані до далекого Китаю.

— Що? — повторив Трістран.

Вікторія засміялася з нього, відсмикнула руку і почала спускатися до батькової ферми. Трістран кинувся їй навздогін.

— Ти це серйозно?

— Не менш серйозно, ніж усі твої вишукані слова про рубіни, золото й опіум, — відповіла дівчина. — Що взагалі таке цей опіум?

— Якийсь складник мікстури від кашлю, — пояснив Трістран. — Щось на кшталт евкаліпта.

— Звучить не надто романтично, — усміхнулася Вікторія Форестер. — Але чому ж ти не біжиш по обіцяну зірку? Вона впала десь на сході, он там. — Дівчина знову розсміялася. — Дурненький хлопчиську на побігеньках! Усе, на що ти здатен — це доставляти нам продукти для рисового пудингу.

— Але якщо я таки принесу тобі цю зірку? — з викликом запитав Трістран. — Що я від тебе отримаю? Поцілунок? Руку і серце?

— Усе, що забажаєш, — весело відповіла Вікторія.

— Присягаєшся?

До будинку Форестерів залишалася сотня ярдів. Його вікна світилися жовтим і помаранчевим.

— Звичайно, — усміхнулася Вікторія.

Восени копита коней, корів і овець, а також собачі лапи перетворювали стежину до будинку Форестерів на суцільну багнюку. Трістран Торн встав на коліна прямо посеред багнюки, не переймаючись долею пальта й шерстяних штанів.

— Я згоден, — сказав він. Тут знову дмухнув вітер зі сходу. — Мушу попрощатися, вельмишановна пані, — промовив Трістран Торн. — На мене чекають невідкладні справи на сході.

Він підвівся, не звертаючи уваги на бруд, що налип на одяг, і низько вклонився дівчині, знявши перед нею капелюха.

Вікторія Форестер засміялася з цього худого хлопчиська, прикажчика з крамниці. Цей сміх ще довго дзвенів у Трістранових вухах.

Додому Трістран не йшов, а біг. Кущі ожини чіплялися до пальта, а капелюх упав, збитий гілкою дерева.

Нарешті, захеканий і брудний, він забіг на кухню рідної домівки на західній луці.

— Ти глянь на нього! — вигукнула мати. — Що за вигляд? Це ж треба таке!

У відповідь хлопець лише усміхнувся.

— Трістране, хіба ти не чуєш? З тобою мати розмовляє, — сказав батько. Йому було вже тридцять п’ять, але мало що змінилося — такий само високий, те ж ластовиння, хоча у каштанових кучерях з’явилося кілька сивих волосин.

— Тату й мамо, перепрошую, — сказав Трістран, — але сьогодні ввечері я мушу покинути селище. Може статися, що я трохи затримаюся.

— Що за дурниці! — вигукнула Дейзі Торн. — Ніколи не чула такої нісенітниці.

Але Дунстан Торн зауважив у синових очах характерний погляд.

— Я маю з ним поговорити, — звернувся він до дружини. Вона кинула на нього лютий погляд, але кивнула.

— Чудово! Мене одне цікавить: хто пальто зашиватиме?

З цими словами вона пішла на кухню. Вогонь у каміні поблискував зеленим і фіалковим, зі срібними іскринками.

— Куди ж ти зібрався йти? — запитав Дунстан.

— На схід, — відповів син.

«На схід…» Батько кивнув. Ці слова могли означати дві речі: схід у буденному розумінні — сусіднє графство, що лежало за лісом, і Схід з великої літери — світ по той бік муру. Дунстан Торн без зайвих розпитувань розумів, про що йшлося.

— Ти повернешся?

Трістран широко всміхнувся.

— Звичайно ж!

— Добре, тоді все гаразд — сказав батько і почухав носа. — В тебе вже є план, як проникнути за мур?

Трістран похитав головою.

— Думаю, якось воно буде. Якщо треба буде, відіб’юся від вартових.

Дунстан насупив брови.

— Ні, так не можна. А якби на варті стояв ти або я? Треба зробити це так, щоб ніхто не постраждав. — Він знову задумливо почухав носа. — Йди збирай речі і поцілуй маму на прощання, а я тебе проведу.

Трістран зібрав сумку, поклавши туди принесену матір’ю їжу: шість стиглих червоних яблук і домашню хлібину, а також кружальце свіжого сиру. Пані Торн чомусь не дивилася Трістранові в очі. Він поцілував її у щоку і попрощався, опісля вийшов за двері у супроводі батька.

Вперше Трістран стояв на варті біля муру, коли йому виповнилося шістнадцять. Тоді йому дали всього одну настанову: завдання вартового полягає в тому, щоб усіма можливими засобами не пропускати через отвір нікого з боку Стіни. Якщо вартові не могли зробити це самотужки, вони повинні були підняти на ноги селище.

Йдучи поряд із батьком, Трістран намагався здогадатися, що ж той надумав. Може, їм удвох вдасться пересилити вартових? А може, батько у якийсь хитрий спосіб відверне їхню увагу, а він тим часом проскочить? А може…

Поки вони дійшли до муру, Трістран вже подумки перебрав усі можливі варіанти — крім того єдиного, який трапився насправді.

Того вечора на варті біля муру стояли Гарольд Кратчбек і пан Броміос. Гарольд, син мірошника, міцний молодик, був на декілька років старший за Трістрана. Волосся пана Броміоса залишилося таким же чорним і кучерявим, а очі — таким ж зеленими, як колись. Від нього пахло виноградом і виноградним соком, ячменем і хмелем.

Дунстан Торн відкрито підійшов до пана Броміоса і встав перед ним. Той переступав з ноги на ногу, щоб зігрітися.

— Доброго вечора, пане Броміосе! Добривечір, Гарольде, — привітався Дунстан.

— Вітаю, пане Торн, — відгукнувся Гарольд Кратчбек.

— Доброго вечора, Дунстане, — сказав пан Броміос. — Сподіваюся, у вас все гаразд.

Дунстан підтвердив, що так воно і є. Вони трохи поговорили про погоду і дійшли висновку, що для фермерів вона не найкраща, і що судячи з кількості ягід на тисах і гостролистах, зима буде холодна і довга.

Слухаючи цю розмову, Трістран ледь не вибухнув од нетерпіння, але старанно тримав язика за зубами.

Нарешті батько перейшов до справи.

— Пане Броміосе, Гарольде — якщо не помиляюся, ви обидва знайомі з моїм сином Трістраном?

Трістран схвильовано підняв капелюха.

Далі батько сказав щось таке, чого він не зрозумів:

— Думаю, ви обоє знаєте, звідки він.

Пан Броміос мовчки кивнув.

Гарольд Кратчбек відповів, що різні чутки ходять, але ж не всьому варто вірити.

— Так от це правда, — промовив Дунстан. — І тепер йому час повертатися.

— Там зірка… — почав було Трістран, але батько