Автостопом — по Галактиці - Дуглас Адамс

— Я — вдома, — вперто твердив той.

— Безсумнівно, — сказав Форд. — Перша, — сказав він, вказуючи на дату в верхній частині сторінки газети, — полягає в тому, що через два дні, не враховуючи сьогоднішнього, Земля буде знищена.

— Я — вдома, — сказав Артур, — чай, — провадив він, — крикет, — додав він, аж цмокаючи від задоволення, — підстрижені газони, дерев’яні лавки, білі полотняні куртки, бляшанкове пиво…

Поволечки його погляд зосередився на газеті. Злегка насупившись, він схилив голову набік.

— Цю газету я знаю, — сказав він. Його погляд повільно підвівся до дати, по якій спроквола постукував пальцем Форд. На секунду чи дві його обличчя мовби скувало кригою, а потім страшенно повільно воно стало розколюватися, подібно арктичним торосам навесні.

— А друга, — продовжував Форд, — полягає в тому, що в твоїй бороді стирчить кістка. — І він вихилив свій чай одним махом.

А на щасливий натовп, навколо намету кав’ярні, щедро сипало своє проміння сонце. Воно осявало білі капелюхи та розчервонілі обличчя. Воно осявало морозиво ескімо і розтоплювало його. Воно перетворювало сльози маленьких дітей, чиє морозиво тільки що розтало і попадало з паличок, у діаманти. Сонячне світло золотило крони дерев, воно виблискувало на крикетних битках, якими махали гравці, воно відсвічувалося від дуже незвичайного об’єкта, що був припаркований за табло і що його й досі ніхто не помітив. Сонячне світло вдарило в очі Форду та Артуру, тільки-но вони, жмурячись, виткнулися із наметової кав’ярні і стали роззиратися навколо.

Артура лихоманило.

— Можливо, мені… — почав він.

— Ні, — відрізав Форд.

— Що — «ні»? — запитав Артур.

— Викинь з голови і навіть не думай зателефонувати до себе самого.

— Як ти здогадався…?

Форд знизав плечима.

— Але чому, чому не можна? — спитав Артур.

— Люди які розмовляють по телефону самі з собою, — мовив Форд, — ніколи і нічого корисного для себе не довідуються.

— Але…

— Ось подивися, — сказав Форд. Він підняв уявну слухавку і накрутив уявний номеронабірник.

— Алло? — проказав він в уявний мікрофон. — Це Артур Дент? Ага, привіт, старий. Говорить Артур Дент. Не клади слухавку.

Він розчаровано глипнув на уявну слухавку.

— Він поклав слухавку, — сказав він, знизав плечима і обережно повісив уявну слухавку на уявний гачок.

— Це не перша часова аномалія на моєму віку, — додав він.

Скорботний вираз обличчя Артура Дента змінився на ще скорботніший.

— Тож ми не дома і мокрі як хлюща, — сказав він.

— Ми не можемо навіть сказати, — відповів Форд, — що маємо рушник, щоб ним витертися.

Тим часом гра в крикет тривала. Подаючий підстрибом наближався до хвіртки, пробіг трохи підтюпцем, а затим дав алюра. Раптом його руки й ноги наче сплелися в одне ціле і кинули м’яч. Відбиваючий крутнувся і загилив його десь позад себе, аж поза табло. Очі Форда стежили за траєкторією м’яча і враз розширилися. Він скам’янів. Потім знову простежив поглядом дугу польоту м’яча і його очі знову кудись втупилися.

— Це — не мій рушник, — сказав Артур, порпаючися у своїй торбині із заячої шкірки.

— Цить, — сказав Форд і примружив очі.

— У мене був голгафрінчанський рушник, — продовжував Артур, — з жовтими зірочками по блакитному полю. Це не той.

— Та цить, — знову гаркнув Форд. Затуливши одне око, другим він кудись напружено вдивлявся.

— Цей — рожевий, — далі бурмотів Артур. — Хіба випадком не твій?

— А чи не заткнув би ти своїм рушником свою пельку! — гаркнув Форд.

— Та не мій це рушник, — наполягав Артур, — якраз оце я і хочу тобі…

— А я вимагаю, щоб ти стулив свою пельку, — стиха загарчав Форд, — саме зараз.

— Гаразд, — мовив Артур і став запихати його назад до своєї примітивно скроєної із заячої шкірки торби. — Я усвідомлюю, що, можливо, з космічної точки зору, це не так уже й важливо, просто дивно, от і все. Ні з того, ні з сього рожевий рушник замість блакитного в жовту зірочку.

А тим часом Форд став поводитися дуже дивно, і дивним було не те, що він поводився дивно, а дивним було те, що його дивна поведінка дуже відрізнялася від тої звичайної для нього дивної поведінки. А витворяв він таке. Ігноруючи здивовані погляди глядачів з натовпу, що скопичився навкруг майданчика, він вимахував руками перед своїм носом, ховався за спинами одних, вистрибував з-за спин інших, потім завмирав, часто кліпаючи очима. Потім він став повільно, з насуплено зосередженим виразом прокрадатися, немов леопард, який не цілком певен, що за півмилі жаркого та запиленого степу уздрів напівпорожню бляшанку «Віскаса».

— І торбина ця не моя, — несподівано заявив Артур.

Транс зосередженості Форда був перерваний. Він сердито обернувся до Артура.

— Я ж не мав на увазі рушник, — сказав Артур. — Ми вже з’ясували, що то — не мій. Вся заковика в тому, що торбина, в яку я запхав рушник, що мені не належить, теж не моя, хоча вона вражаюче скидається на мою. Тож мені це здається надзвичайно дивним, особливо, коли взяти до уваги те, що торбину я власноручно зшив на доісторичній Землі. І каміння в ній теж не моє, — додав він, дістаючи із торбини жменю пласких сірих камінців. — Я збирав колекцію цікавих камінців, а від виду цих і молоко скисне.

Збуджене ревіння, що прокотилося по трибунах, заглушило те, що Форд виплеснув у відповідь на таку інформацію. Крикетний м’яч, який викликав таку реакцію, звалився з неба і вцілив акурат до загадкової з заячої шкірки торбини Артура.

— Це, я б сказав, теж дуже цікава подія, — сказав Артур, умить закриваючи торбину і вдаючи, що шукає м’яч у траві.

— По-моєму, його тут немає, — мовив він до хлопчаків, які негайно ж збіглися і обступили його в пошуках м’яча, — мабуть, він кудись закотився. Гадаю, он туди. — І він невиразно показав напрямок, в якому йому хотілося б їх спровадити.

Один з хлопчиків заклопотано подивився на нього.

— З вами все гаразд? — спитав він.

— Ні, — відповів Артур.

— Тому-то ви і встромили собі в бороду маслак? — сказав хлопець.

— Я привчаю його бути задоволеним з будь-яким своїм місцеположенням. — Артур запишався сказаним.

На його думку, такий афоризм зацікавить молодий розум і буде його стимулювати.

— Отак, — сказав хлопчак, схиляючи голову набік та переварюючи сказане. — Як тебе звуть?

— Дент, — сказав Артур, — Артур Дент.

— У тебе не всі дома, Денте, — сказав хлопчак, — ти ненормальний псих.

Хлопець кинув погляд на щось там за плечем Артура, бажаючи показати, що він зовсім не поспішає зникнути, і, чухаючи носа, пішов геть. Раптом Артур згадав, що через два дні Земля таки буде ще раз знищена, і вперше він