Війна з Росією - Олександр Річард Давід Ширрефф

Вронський підхопив свій стілець і пересунув його до сусідки Трапнелла — єдиної жінки-солдата у цій компанії. Повернувшись до неї, мовив:

— Привіт, я Анатолій. Дякую за те, що робиш для нас.

— Не варто, Анатолію. А мене звати Лора Блер. Можна просто — Лора, — відповіла дівчина у притаманній американцям доброзичливій манері. — Уявляю, як важко вам зараз через цю війну.

Вронський подивився на неї.

— Ти права... Війна — це завжди жахливо, а громадянська — ще страшніше. Це коли брат на брата, а батько на сина.

— А як же росіяни? — запитала Блер.

— Звісно, вони також причетні. Як же без них? Адже Україна і Росія — одне ціле. Як сіамські близнюки. Їхнє розділення після розпаду Радянського Союзу — це трагедія.

— Але ж вони вдерлися у вашу країну, атакують, порушують мирні угоди, — здивувалася Блер.

— Якщо ти говориш про невинних призовників, які воюють не зі своєї волі, тоді так — це російське вторгнення. Але Кремль скаже вам, що то добровольці. Не вірте цій пропаганді. Правда у тім, що під час війни програють усі. Геть усі є жертвами. Переможців немає. Війна отруює життя кожного — молодого, старого, ні в чому не винних людей... Жінки і діти страждають найбільше.... Та годі про нас і наші біди, тим паче в такий чудовий день. Звідки ти, Лоро?

Лора усміхнулася, підставила обличчя сонцю і почала з цікавістю роздивлятися щасливих людей навкруги.

— Я з Амхерста, штат Массачусетс. А ти звідки?

Вронський проігнорував запитання.

— Амхерст? Рідне місто поетеси Емілі Дікінсон?

— Точно. Я вражена. Ти і це знаєш?! Мій батько був охоронцем в академії Амхерста, де вона колись навчалася. Ти, мабуть, чув про неї, бо викладаєш англійську?

— Авжеж, — відповів Вронський. — Вона, взагалі-то, одна з моїх улюблених поетес. Я полюбив американську літературу, коли навчався в Америці, а Емілі Дікінсон — то моє захоплення. Деякі рядки з її творів допомогли мені легше пережити жахливі часи війни.

Він нахилився прямо до її вуха і прошепотів:

Надія — щось пернате

На сідалі в душі —

Співає пісеньку без слів

Всі дні та ночі всі. [7]

Блер була зачарована. Клубок у горлі не давав говорити, а на очі навернулися сльози. У цей момент до щему відчула, як же далеко вона від свого рідного дому. До того ж, жоден чоловік ніколи раніше не розмовляв з нею так, як це робив зараз Вронський. Лора усміхнулася і заплющила очі. Вона просто не хотіла, щоб цей український красень бачив, наскільки глибоко вразили її його слова.

Вронський використав момент і потайки поглянув навкруги. Анна Брежнєва, приваблива жінка з його компанії, вже зосередилася на одному з хлопців — молоденькому американці, сержанті Джимі Руні.

— Я вивчать англійську в університет. У мене є подружки, які залюбки познайомляться з твоїми друзями. — Вона легенько торкнулася його руки. — Я правильно говорю англійською, Джи... йме? Ти виправляй мене, коли я скажу щось не так.

Руні усміхнувся:

— Добре. Але ти все правильно говориш.

Вронський ще раз кинув оком на компанію і зрозумів, що час настав.

— Дивіться ось, що я вам хочу запропонувати, — звернувся він до всіх, привітно усміхаючись. — Є стільки всього, за що ми маємо вам віддячити. Чому б нам не повечеряти разом? Мій двоюрідний брат має чудовий ресторанчик неподалік. Він зрадів би вам як рідним. Це — не туристичний ресторан. До нього приходять лише тутешні. І взагалі, не можна приїхати до Харкова і не спробувати нашої їжі. Ви ніде не знайдете кращих голубців, аніж там.

Молоді американці дивилися на Трапнелла, чекаючи від нього згоди. Він вагався. Було видно, що пропозиція Скотту сподобалася, проте він трохи сумнівався, чи варто її приймати. Вронський продовжував:

— І ще. Оскільки ви — почесні гості, ця вечеря, звісно, — наш подарунок вам.

Трапнелл поглянув на своїх — вони усміхалися. Який же солдат відмовиться від пропозиції скуштувати відмінної їжі, та ще й безкоштовно?

— Гаразд. Чому б ні? Але ми не зможемо залишитися надовго.

— Не хвилюйтеся. Без проблем. Ресторан розташований у східній частині міста, саме по дорозі до вашої бази. Нам вистачить часу, щоб смачно поїсти, повеселитись і доставити вас на місце.

Анна Брежнєва помахала Вронському мобільником і знизала плечима, ніби запитувала щось зовсім очевидне.

Вронський усміхнувся:

— Анна запитує, чи не заперечуватимете, якщо вона запросить на нашу вечерю своїх подруг. Тоді була б рівна кількість хлопців і дівчат.

Американці-чоловіки радісно підтримали цю ідею, а Лора тільки байдуже повела плечима.

— Дзвони, — кинув Брежнєвій, і вона миттю почала набирати номер у своєму мобільнику.

Вронський покликав офіціанта і попросив рахунок. Коли він уже віддав 500 гривень, на горизонті з’явилися два мерседеси — таксі, що були десь поблизу.

Брежнєва підхопилась і махнула їм, щоб зупинилися. Може, американці й помітили, що на площі лише два таксі, але не видно було, занепокоїло їх це чи ні.

Вронський усміхнувся, коли почув, як чоловіки почали обговорювати, чи може виявитися, що подружки Анни ще гарніші, ніж вона. Що сталося з тими іноземцями? Знали ж, що він розуміє їхню мову. Але у великій компанії, де інші не говорять англійською, американці, схоже, забули про це.

Вронський упіймав на собі погляд Лори. Вона скривилася, наче вибачаючись, а він усміхнувся і з серйозним виглядом кивнув у відповідь. Лора здавалася розумною і чуйною людиною. В іншому житті він міг би захопитися нею.

Вронський встав.

— Ну що, поїхали? — запитав він, допомагаючи Лорі надягнути куртку і показуючи на два таксі, які вже чекали на них.

Всі почали розсаджуватися по машинах. Аж несподівано, без жодних пояснень, тільки-но вони розмістилися, у другий автомобіль ускочив кремезний чолов’яга та сів на переднє сидіння.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв Вронський американців, — він тут для того, щоб переконатися, чи ви у безпеці. У цьому місті можна натрапити на поганих людей.

Злегка сп’янілі від незвичного пива та піклування своїх нових друзів, Руні і Блер сіли на заднє сидіння.

Вронський наказав водієві їхати. Позаду себе у дзеркало заднього виду