Син Сонця — Фаетон - Микола Данилович Руденко
Так, це була вона, — його Лоча! Це її руки підхопили Миколу тоді, коли він мав загинути.
На ній не було скафандра — Лоча зодягнена в рожевий одяг космічних зустрічей і розлук. Одяг був напівпрозорий, міцно облягав її тіло, — і вона зараз схожа на ту саму Лочу, якою він бачив її під час прощання. В ній співало життя — співало всупереч смерті, яка стрясала Космос. Лоча була Сівачкою, що розкидає зерна серед галактик, її руки пахли пелюстками захмарних квітів, а губи цілували пітне Миколине чоло.
— Це я, Акачі, це — я! Ми з батьком ледве тебе розшукали.
Микола відчув щокою її груди, пружно калатало її серце, у волоссі дихав зоряний вітер, — воно пахло дощами незнайомих планет. Пахло життям.
Безтямно оглянувся. І лише зараз помітив, що вони були у великому зорельоті. За прозорою стіною — постать незнайомої людини. Ні, то була не людина, — то був птах. Згорнуті крила обвивали постать. Крила переливались іскрами, світились, — так само, як світилися брови, одяг, волосся у філософа Ну і його доньки. Але він тоді не помітив крил. Може, тому, що дивився через вузеньку щілину. А вони дивились на нього. Крила були за плечима…
Батько Лочі? Стривай, Миколо! Невже ти забув заповітну нитку?
— Не хвилюйся, любий, — тихо промовила Лоча, не відриваючи руки від його волосся. — Незабаром ти все зрозумієш. Ми летимо на Марс. Там дуже багато фаетонців. Космічні міста з Материка Свободи. Люди голодують. Марс не може всіх прогодувати. Треба переселити їх на Юпітер. Це робить мій батько…
Крилата постать за прозорою стіною підвелась, обернулась до них. Тьмяний спомин промайнув у пам'яті Миколи. Він мовби на мить побачив себе в дзеркалі, — побачив таким, яким був тоді, коли жив в образі радника Шако.
— Через чверть марсіанського оберту — протистояння Марса і Юпітера, — сказав Шако. — Треба закінчити будівництво супутників. Ми не маємо права спізнитись!..
Микола поволі призвичаївся і до корабля, що дивував його незнайомими приладами, і до крилатої людини, яка сиділа за стіною.
Батько не міг обійняти Лочу, бо навіть тут, у кораблі, вони жили в різних вимірах світу. Там, за прозорою стіною, панувала космічна холоднеча, цілком природна для аміачних організмів. Там була аміачно-метанова атмосфера, розріджена, як у глибинах Червоного Острова. Там було дуже сильне поле, яке підтримувало життєві функції Шако, бо його тіло синтезовано не із видимого світла, а із радіопроменів. Його білкова структура також дуже розріджена, — для фаетонців вона невидима. Бачити Шако дозволяла тільки стіна, що володіла здатністю переробляти радіопромені у видиме світло. Саме так Микола бачив колись філософа Ну і його доньку. Власне, він тоді й сам був тільки радіопроменем. Але зараз його чомусь дивувала та звичайна істина, що природа здатна згущувати своє проміння в молекулярну піну не тільки у спектрі видимого світла, а для кожного організму видимим стає проміння того виміру світу, в якому він живе…
Шість видів випромінювань — від радіохвиль до гамма-променів. Це і є шість вимірів світу…
І кожен із цих вимірів творить корпускули, — творить сам із себе, завихрюючись у променевому вирі. Жодна корпускула не виступає у чистому вигляді — через те ми маємо якісну нескінченність у речовинному світі. Але це не якісна нескінченність матерії! Бо вимірів завжди лишається тільки шість. І сьома корпускула…
Для кожного із вимірів існують межі видимого й невидимого, — і саме на цьому заснована здатність до життя у всіх вимірах світу. Через те ми бачимо не світ у цілому, а тільки власний вимір…
Шако бачив світ у радіопроменях. Тут було таке багатство барв, відтінків і напівтонів, що цей світ справедливо називали сьомим небом.
А Лоча і Микола жили на четвертому небі — в тому променевому спектрі, який ми називаємо видимим. Та він видимий тільки для нас, Шако його бачив за допомогою приладів.
Що ж сталося на Фаетоні? Як урятувалась Лоча?..
Фаетон загинув не одразу. Його уламки розпадались поволі. Це тільки посилювало трагічність його загибелі.
Його надра відразу ж затопила вогняна лава. Загинули майже всі скотарі, а також багато людей на Материку Свободи. В деяких містах люди пережили титанічні струси і ждали своєї смерті в страшних умовах. Вони благали смерті як визволення. І смерть приходила, бо вибухи знов потрясали поверхню і великі уламки розпадались далі, втрачаючи атмосферу. Мабуть, у реакцію вступив водень крижаних океанів…
Не одразу загинув і Палац Єдиного. Безсмертний наказав жерцям перенести непритомну Лочу в космічний корабель. Станція Чаміно вже не діяла, жерці отямились і думали тільки про власний порятунок. Вони збиралися летіти на Землю. Там було призначене весілля Єдиного. Там Лоча зійде на трон божий…
І тут над палацом з'явився корабель із Юпітера.
Пам'ять Лочі воскресла вже в кораблі. Про те, як був скараний Ташука, вона знає лише від батька…
Нелегко було їй привчити себе до думки, що крилата людина, яка її врятувала, ота постать за прозорою стіною, — це і є той, хто дав їй життя. Вона ще й зараз цього по-справжньому не відчула. І тільки голос — чуйний, лагідний голос батька — поволі відроджує в ній напівзабуте почуття, яке жило в ній з дитинства.
Чаміно загинув. Сльози котяться по щоках Лочі. Хіба можна їх виплакати? Їх стільки, скільки смертей під зорями. Треба врятувати хоч тих, хто лишився жити. Всі вони стануть крилатими — як батько. Всіх прийме Юпітер. На Юпітері три поверхи життя. І всюди воно прекрасне! І ніхто там не вмирає. Бо тіло для них — лише білковий автомат, який можна замовляти за власними уподобаннями. Так на Фаетоні замовляли одяг…
Станції переселення буде обладнано на
