Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон

— Чому ти не сказала мені правду, коли ми зустрілися вперше? — питаю я, досі відчуваючи сором.

— Бо ти вже знав, — каже вона, насупивши лоб. — З моєї точки зору ми зустрілися дві години тому, і ти про мене все знав.

— Я вперше зустрів тебе, коли був Сесілом Ревенкортом, — відповідаю я.

— У такому разі ми зустрічаємося посередині, бо я ще не знаю, хто це, — каже вона. — Але це неважливо. Я не скажу ні йому, ні жодному з інших, бо це неважливо. У тих циклах були не ми. Ким би вони не були, вони вирішували робити інакше, припускалися інших помилок. Я роблю вибір вірити тобі, Ейдене, і мені потрібно, щоб ти вірив мені, бо це місце… Ти знаєш, як тут усе. Що б ти не думав про те, що я робила, коли Лакей убивав тебе, то було не все. То не була правда.

Вона би здалася впевненою, якби не нервовий дріж у горлі, якби не неспокійний рух ноги по підлозі. Я відчуваю, як її рука тремтить біля моєї щоки, відчуваю напруження її голосу. Під усією своєю бравадою вона досі боїться мене, боїться того, ким я був, боїться чоловіка, який міг залишитися в мені.

Я не можу уявити мужність, що була їй потрібна, щоб прийти сюди.

— Я не знаю, як звільнити звідси нас обох, Анно.

— Я знаю.

— Але знатиму. Я не піду без тебе, обіцяю.

— Це я теж знаю.

І цієї миті вона дає мені ляпаса.

— Це за те, що ти вбив мене, — каже вона і стає навшпиньки, щоб поцілувати вдарене місце. — А тепер ходімо й зробімо так, щоб Лакей не вбив більше нікого з тебе.

44

Дерев'яні сходинки скриплять, вузькі спіральні сходи, якими ми спускаємось, стають дедалі темнішими, але зрештою ми опускаємось нижче темряви.

— Ти знаєш, чому я був у тій комірці? — питаю я в Анни, яка йде попереду й рухається так швидко, що не наздогнати.

— Жодної гадки, але це врятувало тобі життя, — каже вона, озираючись на мене через плече. — У книжці написано, що приблизно в цей час Лакей іде по Рештона. Якби твій носій минулої ночі ліг спати у своїй кімнаті, Лакей знайшов би його.

— Може, нам слід дозволити йому знайти мене? — кажу я, відчуваючи хвилювання. — Ходімо, я маю ідею.

Я обганяю Анну та мчу вниз, стрибаючи через сходинки.

Якщо Лакей іде вранці до Рештона, то є ймовірність, що він досі зачаївся десь у коридорі. Він чекатиме, що я сплю в ліжку, а це означає, що я вперше отримав перевагу. Якщо пощастить, я покладу цьому край тут і зараз.

Сходинки раптово закінчуються побіленою стіною, Анна досі нагорі й кличе, щоб я сповільнився. Як вельми вправному полісменові, яким він сам себе вважає, Рештону не звикати шукати приховане. Мої пальці вправно знаходять замасковану клямку, що дозволяє мені виринути в темний коридор. У канделябрах мерехтять свічки, ліворуч від мене пуста Сонячна кімната. Я опинився на першому поверсі; двері, крізь які я пройшов, уже зливаються зі стіною.

Лакей у кільканадцяти метрах від мене. Ставши навколішки, він зламує замок кімнати, про яку я інстинктивно відчуваю, що вона моя.

— Ти мене шукаєш, покидьок?! — вигукую я й кидаюся на нього, поки він не вихопив ніж.

Він здіймається на ноги швидше, ніж я очікував, відплигує назад і б'є мене ногою в груди — мені перехоплює подих. Я незграбно падаю на землю та хапаюся за ребра, але він не рухається. Він стоїть і чекає, витираючи тильною стороною руки слину з куточка рота.

— Хоробрий кролик, — каже він, вищиривши зуби. — Тебе я потрошитиму повільно.

Підвівшись і обтрусившись, я підіймаю по-боксерськи кулаки й раптом помічаю, якими важкими здаються мої руки. Ніч у шафі не пішла мені на користь, і з кожною секундою моя самовпевненість спливає. Цього разу я наближаюся повільно, роблю фальшиві випади то вліво, то вправо, марно чекаю, щоб він відкрився. Джеб влучає в моє підборіддя, мою голову відкидає назад. Ні другий удар, що влучає мені в живіт, ні третій, після якого я падаю на підлогу, я навіть не бачу.

Я збитий з пантелику, в голові паморочиться, я намагаюся вдихнути, а Лакей височіє наді мною, тягне мене за волосся, намацує свій ніж.

— Агов! — кричить Анна.

Це відволікає його лише на мить, але мені цього достатньо. Вислизнувши з руки Лакея, я б'ю ногою по його коліну, а потім кидаюся на нього плечем в обличчя; з його розбитого носа на мою сорочку тече кров. Біжучи коридором геть, він хапає якийсь бюст і жбурляє його в мене; поки я ухиляюся, він убігає за ріг.

Я хочу погнатися за ним, але не маю на це сил. Я сповзаю по стіні, доки не сідаю на підлогу, тримаючись за побиті ребра. Я вражений і зневірений. Він був надто прудкий, надто сильний. Якби ця бійка тривала трохи довше, я б не вижив, я певний в цьому.

— Який же ти ідіот! — кричить на мене Анна. — Ти мало не наразився на смерть.

— Він тебе помітив? — питаю я, випльовуючи з рота кров.

— Навряд чи, — каже вона й простягає руку, щоб допомогти мені підвестися. — Я трималася в тіні, а після того, як ти розбив його ніс, він навряд чи добре бачив.

— Вибач, Анно, — кажу я. — Я щиро вірив, що ми зможемо спіймати його.

— Сподіваюсь, що так, — каже вона й несподівано обіймає мене; вона вся тремтить. — Ти мусиш бути обережним, Ейдене. Завдяки тому покидьку в тебе лишилося лише кілька носіїв. Якщо ти припустишся помилки, ми тут застрягнемо.

Усвідомлення гепається на мене, наче кам'яна брила.

— У мене залишилося лише три носії! — вражено повторюю я.

Себастьян Белл знепритомнів, коли побачив дохлого кролика в коробці. Дворецького, Денса та Дербі було зарізано, а Ревенкорт заснув у бальній залі після того, як побачив самогубство Івлін. Залишаються Рештон, Дональд Девіс і Ґреґорі Ґолд. Стрибаючи туди-сюди з тіла в тіло, я збився з рахунку.

Я мав побачити це відразу!

Деніел назвався моїм останнім носієм, але це не може бути правдою.

Мене наче огортає теплою ковдрою сорому. Я не можу повірити, що мене так легко ошукали. Що я так охоче обманувся.