Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон
Тепер моїм найвірнішим другом буде обережність.
Пошукавши навколо якусь зброю, я знаходжу бронзову статую Атласа. Піднявши її над головою, я крадуся вперед, прокладаю шлях крізь стіни з гардеробів та крізь велетенське павутиння зі сплутаних стільців, і зрештою добираюся до чорної завіси, що перетинає кімнату. На стіни спираються картонні дерева, біля них стоять вішалки з великою кількістю одягу. Серед них є шість або сім убрань чумного лікаря, в коробці на підлозі лежить купа капелюхів і масок. Видається, тут родина колись гралася в театр.
Скрипить мостина, смикається завіса. За нею хтось крадеться.
Я напружуюся. Піднявши над головою Атласа, я…
До мене вривається червонощока Анна.
— О, слава Богу! — каже вона, побачивши мене.
Вона захекана, навколо червоних очей темні кола. Біляве волосся розпущене й сплутане, чепець зібгано в руці. Альбом для замальовок, що описує кожного з моїх носіїв, запханий під фартух.
— Ти Рештон, так? Ну ж бо, ми маємо лише півгодини на те, щоб урятувати інших! — каже вона й намагається схопити мою руку.
Я задкую, досі тримаючи статую над собою, але захеканий вступ і відсутність вини в її голосі збили мене з пантелику.
— Я нікуди з тобою не піду, — кажу я, стискаючи Атласа трохи міцніше.
На її обличчі спантеличення, а трохи згодом — розуміння.
— Це через те, що трапилося з Денсом і дворецьким? — питає вона. — Я нічого про те ще не знаю, я ні про що не знаю, насправді. Я нещодавно прокинулася. Я лише знаю, що ти у восьми різних людях, а Лакей убиває їх, і що нам треба піти й врятувати тих, хто залишився.
— Ти очікуєш, що я тобі повірю?! — вражено питаю я. — Ти відволікала Денса, поки Лакей убивав його. Ти стояла в кімнаті, коли він убивав дворецького. Ти допомагала йому, я бачив!
Вона хитає головою.
— Не будь ідіотом! — скрикує вона. — Я ще нічого з того не зробила, а навіть якщо робитиму, то не тому, що зраджую тебе. Якби я хотіла твоєї смерті, я би повбивала твоїх носіїв ще до того, як вони прокинулися. Ти б не побачив мене, і я б у жодному разі не співпрацювала з чоловіком, який в кінці гарантовано нападе на мене.
— То що ти там робила? — вимагаю я.
— Я не знаю, я того ще не прожила, — різко каже вона. — Ти… Тобто, інший ти… Чекав на мене, коли я прокинулася. Він дав мені книгу, яка сказала мені знайти Дербі в лісі, а потім прийти сюди і врятувати тебе. Це мій день. Це все, що я знаю.
— Цього недостатньо, — прямо кажу я. — Я нічого з цього ще не робив, тому не знаю, чи кажеш ти мені правду.
Поклавши статую, я йду повз дівчину до чорної завіси, з-за якої вона з'явилася.
— Я не можу вірити тобі, Анно, — кажу я.
— Чому? — питає вона, хапаючи мене за руку. — Адже я вірю тобі.
— Це не…
— Ти пам'ятаєш що-небудь з наших попередніх циклів?
— Лише твоє ім'я, — кажу я й дивлюся на її пальці, що сплелися з моїми; мій опір уже рушиться. Мені так хочеться вірити їй.
— Але ти не пам'ятаєш, як якийсь з них закінчувався?
— Ні, — нетерпляче кажу я. — Чому ти питаєш про це?
— Бо я пам'ятаю, — каже вона. — Я пам'ятаю твоє ім'я тому, що пам'ятаю, як кликала тебе в сторожці. Ми домовлялися зустрітися там. Ти спізнювався, я турбувалася. Я була така рада, що ти прийшов, а потім побачила вираз твого обличчя.
Її очі зустрічаються з моїми, зіниці темні й відважні. Вони простодушні. Вона б не змогла…
«Кожний у цьому будинку носить маску».
— Ти вбив мене на місці, — каже вона й торкається моєї щоки, розглядаючи обличчя, якого я ще не бачив. — Коли ти знайшов мене сьогодні вранці, мені було так страшно, що я мало не втекла, але ти був такий розбитий… Такий наляканий. Усі твої життя звалилися на тебе. Ти не міг відрізнити одне від іншого, ти навіть не знав, хто ти такий. Ти сунув мені в руки цю книгу і сказав, що тобі шкода. Ти повсякчас повторював це. Ти сказав мені, що ти вже інша людина, і що нам звідси не вирватися, якщо ми знов і знов робитимемо ті самі помилки. Це було останнє, що ти сказав.
Спогади повільно поворушилися, такі далекі, що я почуваюся людиною, яка простягає руку на інший бік річки, щоб спіймати метелика.
Вона кладе мені в руку шахову фігуру й огортає навколо неї мої пальці.
— Це може допомогти, — каже вона. — Ми користалися цими фігурами в минулому циклі, щоб розпізнавати одне одного. Слон для тебе, Ейдена Бішопа[1], а для мене — кінь[2]. Захисник, як тепер.
Я пам'ятаю вину, сум. Пам'ятаю жаль. Немає образів, немає навіть спогаду. Це неважливо. Я відчуваю, що вона каже правду, так само, як під час нашої першої зустрічі відчував силу нашої дружби та болісну скорботу, що привела мене до Блекгіту. Вона каже правду: я вбив її.
— Тепер пам'ятаєш? — питає вона.
Я киваю, відчуваючи надзвичайний сором. Я не хотів робити їй боляче, я певний в цьому. Ми працювали разом, як сьогодні, але щось змінилося… Мене охопив відчай. Я бачив, що втрачаю можливість звільнитися й запанікував. Я обіцяв собі, що знайду спосіб звільнити її після того, як звільнюся сам. Я загорнув свою зраду в шляхетні наміри та зробив щось жахливе.
Я здригаюся, на мене хлинуть хвилі огиди.
— Я не знаю, з якого циклу цей спогад, — каже Анна. — Але думаю, що вчепилася за нього, як за попередження для себе. Попередження не вірити тобі більше ніколи.
— Вибач, Анно, — кажу я. — Я… Я дозволив собі забути, що я зробив. Я схопився натомість за твоє ім'я. Це була обіцянка собі та тобі, що наступного разу я зроблю краще.
— І ти дотримуєшся цієї обіцянки, — заспокійливо каже вона.
Хотів би я, щоб це було так, але я знаю, що це неправда. Я бачив своє майбутнє. Я розмовляв із ним, допомагав
