Фаршрутка - Іван Семесюк
Воно складалося з великих шматків цегельної кладки, забутовки, крупного каміння, бетонних балок різного розміру і тому подібних зліплених докупи будівельних матеріалів. Зупинка моментально і зі страшним шумом розлетілася на друзки, оскільки брила непойми чого мала розмір щонайменше з товарний вагон. Скільки вона могла важити, Томас навіть не міг собі й уявити, бо для мавпи такі цифри вже не мають прикладного значення. Дохуя.
— Тікаймо! Ходу! — заволав жовто-блакитний прибулець, і водій втиснув педаль газу в підлогу. Здійнявся рев, фаршрутка смикнулась і значно пришвидшилася. У вікна було добре видно, як на навколішні ниви, а почасти і на саму трасу прямо з неба почали падати такі самі, а може, й хужіші брили незрозумілої будівельної хуйні. Фрагменти кам’яних стін з віконними отворами, фундаментні блоки, телеграфні стовпи тощо.
Вони гепалися об землю, глибоко врізалися в її родюче тіло, від них відлітали менші шматки, а то й просто які-то видрані разом з коробкою двері, дошки і шиферини. Що Томаса неабияк здивувало, то це новенька емальована ванна, яка підскочила перед самою фаршруткою і велика церковна баня, що при падінні луснула, немов поцяцьковане золотом яйце фірми «Фаберже». В узбіччя, наче спис, глибоко встряг здоровенний православний хрест, що відломився від бані.
— Ха! — збуджено закричав чотирирукий. — Це ярославське бароко, кінець сімнадцятого століття! — вочевидь маючи на увазі розтрощену баню. — Оце ж у них їбануло, мама дарагая!
Фаршрутка вкотре вправно крутанулася, об’їхала емальовану ванну і припустила ще швидше. Кривавий Пастор нервово гигикнув, а чоловік, схожий на Вакарчука, вчепився руками у сусіднє сидіння та заходився ритмічно підвивати. Томасу навіть здалося, що цей мотив він десь уже чув, по радіо, чи шо?
Дійсно, настав час шоферської майстерності Арлекіна Петровича, яку той і проявив. Він упевнено маневрував асфальтованою дорогою між циклопічних цегляних градин, що сипалися з неба, розігнав неповороткого «Богдана» до скаженої швидкості й пустив його у смертельні перегони, немов пілот спортивного боліда. Усіх, включаючи обидвох Гриш та жовто-блакитного пасажира, кидало урізнобіч, хтось боляче йобнувся спиною об поручні, хтось спересердя лаявся, а бабині клумаки уже давно мотилялися по усьому салону, хоча парадоксальним чином жоден з них навіть і не розв’язався. Сама ж стара у хустці сиділа на сидінні незламно, мов гранітна брила, і спокійно дрімала, як і увесь час до того. Камуфльований хлопець ловив по салону свій округлий кульок, котрий катався підлогою, немов футбольний м’яч.
— Дивіться!!! Почалося!!! — кричав з водійського місця Переїбихаудеген. — Тримайтеся!
— Що це? Що це за уламки?!! — надривався крізь гармидер павіан, що міцно вчепися всією мавпою у щось намертво прикручене до підлоги. Виявилося, що це були бабині ноги в хазяйських тапках, втім дивуватися цьому факту часу явно не вистачало. У сум’ятті ніхто не звернув уваги на кричуще Томасове запитання, фаршрутку з усіх боків лупило окремими цеглинами, дрібним камінням, шматками листового шиферу, побитою сантехнікою тощо. Просто дивом, або завдяки водію, жоден зі значних уламків досі не влучив у автобус, хоча деякі вікна вже були вкриті тріщинами, та й сам корпус автобусика ніс на собі сліди, хоча й косметичних, але доволі помітних ушкоджень.
У такому режимі фаршрутка проіснувала ще кілька хвилин, аж поки будівельний обстріл раптово не вщух. Або все, що мало впасти з неба, уже впало, або вона таки вискочила із зони ураження. Схоже, далися взнаки обидва фактори. Томас визирнув у вікно і побачив, як одна з останніх брил розчавила посеред поля комбайн, не залишивши від того нічого конкретного, якщо не зважати на вцілілого комбайнера, що стрімголов тікав з-під кам’яної зливи. Арлекін Петрович поступово скинув швидкість з просто скаженої до майже прийнятної, «Богдан» припинив щомиті підскакувати на цеглинах, шуму в салоні значно поменшало і можна було трохи перевести дух. У Томаса Яковича накопичилося кілька запитань, і він, не відкладаючи на потім, рішуче та одномоментно поставив їх перед мандрівним товариством.
— А-а-а-а-а!!! — заволав він. — Що це було, хто ви такі, якого хуя я тут роблю, сукі?! Ідіть всі нахуй!!!
На його жагучу мольбу відгукнувся чотирирукий, що, немов здоровенний жовтий жук, підводився з підлоги і струшував зі свого яскравого костюма пилюку, перемішану з піском.
— Ледь телефона не розбив, ти бач, яке падло! — почав він з простого життєвого обурення. — Ну, не знаю, не знаю! Особисто я знайомий лише з Арлекіном Петровичем. Усіх інших, перепрошую, досі не маю честі знати. Мене звати Остап Вішну. Якщо кому цікаво, то за основною професією я краєзнавець і антрополог, але сфера моїх наукових інтересів значно ширша. Усіх вітаю, шановні! — додав він і посміхнувся своїми на диво білими і доглянутими зубами.
— Добродії, мабуть, нам усім варто ближче познайомитися! — рішуче проголосив павіан. — Після цього буревію хочеться знати, з ким і куди я тікаю від ярославського бароко. Зі мною все дуже просто — я мавпоукраїнець, звати мене Томас Якович Сирота. Нещодавно втік з цирку, подався на Київ, але чомусь їду нахуй, як оце нещодавно прояснилося. Що я тут роблю, мені досі невідомо. Це все, — павіан з надією оглянув колектив.
— Гриша! Старший кнехт СБУ! — подвійним тенором повідомили з дальнього кутка Гриші. — Ми патріотично налаштовані селовики, хуячимо українофобів і зрадників чітко за вказівками. Подробиці в архівах спецслужби.
— Мене звати Олександр Валентинович Турчинов. Я Кривавий Пастор з тілівізора і новопризначений секретар Ради національної безпеки і оборони, — не вельми охоче подав голос штунда у чорному костюмі. — Це поки все, що я можу про себе повідомити. Втім, репутація моя, в принципі, усім відома.
Всі з повагою і навіть острахом подивилися на Кривавого Пастора.
— А вас, добродію, як звати-величати? — поцікавився Томас у тихого чоловіка, схожого на Вакарчука. Той з недовірою швидко кліпнув очима, але таки представився:
— Мене звати Репостислав Вакарчук. Я працюю генератором мудрих думок у твіттері, — він трохи помовчав і негучно додав: — Ще я вмію співати. Все це якась помилка, мене не має тут бути. Я грав ювілейний концерт у Палаці Спорту співав для людей, для всіх українців, але на словах «Я їду додому» щось блимнуло в очах, мене підкинуло, і я чомусь опинився у цьому занюханому автобусі. Ці двоє, — тут він кивнув у бік Гриш,
