Загублений світ - Артур Конан Дойль
— Ну, знаєте, сер, — розсердився я, — ви занадто багато собі дозволяєте! Мені ще не доводилося вислухувати такі образи!
Мій спалах не тільки не вивів його з рівноваги, але навіть зацікавив.
— Короткоголовий тип, — пробурчав він. — Брахіцефал[13], сірі очі, темне волосся, деякі риси негроїда… Ви, імовірно, кельт[14]?
— Я ірландець, сер.
— Чистокровний?
— Так, сер.
— Тоді все зрозуміло. Отож: ви дали мені слово тримати в таємниці ті відомості, що я вам повідомлю. Відомості ці будуть, звичайно, досить скупі. Але деякими цікавими даними я з вами поділюся. Ви, ймовірно, знаєте, що два роки тому я здійснив подорож Південною Америкою — подорож, що ввійде в золотий фонд світової науки. Метою її було перевірити деякі висновки Уоллеса[15] і Бейтса[16], а це можна було зробити тільки на місці, у тих самих умовах, в яких вони проводили свої спостереження. Якщо б результати моєї подорожі лише цим і обмежилися, однаково вони були б гідні всілякої уваги, але тут сталася одна непередбачена обставина, що змусила мене направити свої дослідження зовсім іншим шляхом.
— Вам, імовірно, відомо — втім, хто знає: у наше століття неуцтва нічому не дивуєшся, — що деякі місця, якими протікає ріка Амазонка, досліджені не цілком і що в неї впадає безліч приток, дотепер не нанесених на карту. От я і поставив перед собою завдання відвідати ці маловідомі місця й обстежити їх фауну, і це дало мені в руки стільки матеріалу, що його вистачить на кілька глав тієї величезної, монументальної праці із зоології, що послужить виправданням усього мого життя. Закінчивши експедицію, я повертався додому, і на зворотному шляху мені довелося заночувати в маленькому індіанському селищі, неподалік від того місця, де в Амазонку впадає одна з її приток, — про назву і географічне положення цієї притоки я промовчу. У селищі жили індіанці племені кукама — мирний, але який вже вироджується, народ, розумовий рівень якого навряд чи вищий від рівня середнього лондонця… Я вилікував кількох тамтешніх жителів ще в перший свій приїзд, коли піднімався вгору річкою, і взагалі справив на індіанців велике враження, тому не дивно, що на мене чекали там. Вони відразу ж заходилися пояснювати мені знаками, що в селищі є людина, яка має потребу в моїй допомозі, і я пішов за їхнім вождем в одну з хатин. Увійшовши туди, я переконався, що страдник, якому була потрібна допомога, щойно помер. На мій подив, він виявився не індіанцем, а білим, найбілійшим з білих, якщо можна так висловитися, тому що в нього були зовсім світле волосся і всі характерні ознаки альбіноса[17]. Від його одягу залишилося саме лахміття, страшно змарніле тіло свідчило про довгі злигодні. Наскільки я міг зрозуміти індіанців, вони ніколи раніше не бачили цієї людини; чоловік прийшов у селище з лісової хащі, один, без супутників, і ледве тримався на ногах від слабкості. Речовий мішок незнайомця лежав поруч з ним, і я обстежив його вміст. Всередині був ушитий ярличок з ім’ям і адресою власника: «Мепл-Уайт, Лейк-авеню, Детройт, штат Мічиган». Перед цим ім’ям я завжди готовий схилити голову. Не буде перебільшенням сказати, що коли важливість зробленого мною відкриття одержить загальне визнання, його ім’я стоятиме поруч з моїм.
Вміст мішка ясно свідчив про те, що Мепл-Уайт був художником і поетом, який подався на пошуки нових яскравих вражень. Там зберігалися чернетки його віршів. Я не вважаю себе знавцем у цій галузі, але мені здається, що вони не дуже вдалі. Крім того, я знайшов у мішку досить посередні річкові пейзажі, коробку з фарбами, коробку пастельних олівців, кисті, ось цю вигнуту кістку, що лежить на чорнильниці, том Бекстера «Метелики», дешевенький револьвер і кілька патронів до нього. Предмети особистого вжитку він, очевидно, розгубив під час своїх мандрів, а може, їх у нього зовсім не було. Жодного іншого майна в цього дивного представника американської богеми не виявилося.
Я вже зібрався піти, як раптом помітив, що з кишені його дірявої куртки щось стирчить. Це був альбом для етюдів — от він, перед вами, і такий же пошарпаний, як тоді. Можете бути впевнені, що звідтоді, як ця реліквія потрапила мені до рук, я ставлюся до неї з не меншою побожністю, ніж ставився б до першодруку Шекспіра. Тепер я вручаю цей альбом вам і прошу вас переглянути його сторінку за сторінкою і вникнути в зміст малюнків.
Він запалив сигару, відкинувся на спинку стільця і, не зводячи з мого лиця лютого і водночас допитливого погляду, почав стежити, яке враження справлять на мене ці малюнки.
Я відкрив альбом, очікуючи знайти там якісь одкровення — які, мені й самому було не зрозуміло. Однак перша сторінка розчарувала мене, тому що на ній був намальований величезний здоровань у морській куртці, а під малюнком стояв підпис: «Джиммі Колвер на борту поштового пароплава». Далі пішло кілька дрібних жанрових начерків з життя індіанців. Потім малюнок, на якому був зображений добросердий товстун духовного звання, у крислатому капелюсі, що сидів за столом у товаристві дуже худого європейця. Підпис пояснював: «Сніданок у фра Крістоферо в Росаріо». Наступні сторінки були заповнені жіночими і дитячими голівками, а за ними йшла поспіль ціла серія замальовок тварин з такими поясненнями: «Морська корова на піщаній обмілині», «Черепахи і черепашачі яйця», «Чорний агуті[18] під пальмою» — агуті виявився досить схожим на свиню, — і, нарешті, ще наступні дві сторінки займали начерки якихось досить гидких ящерів з довгими носами. Я не знав, що подумати про все це, і звернувся за роз’ясненнями до професора:
— Це, ймовірно, крокодили?
— Алігатори! Алігатори! Справжні крокодили не водяться в Південній Америці. Відмінність одного виду від іншого полягає…
— Я тільки хочу сказати, що не бачу тут нічого особливого, нічого, що могло б підтвердити ваші слова.
Він відповів мені з безтурботною посмішкою:
— Перегорніть ще одну сторінку.
Але й наступна сторінка ні в чому не переконала мене.
Це був пейзаж, ледве намічений аквареллю, один з тих незакінчених етюдів, що служать художникові лише позначкою до майбутньої, більш ретельної розробки теми. Передній план етюда займали блідо-зелені пір’ясті рослини, що піднімалися вгору укосом, який переходив у лінію темно-червоних ребристих скель, схожих на базальтові формації. На задньому плані ці скелі стояли суцільною стіною. Правіше піднімався пірамідальний стрімчак, очевидно відділений від основного кряжа глибокою ущелиною; вершину його вінчало величезне дерево. Над усім цим сяяло синє тропічне небо. Вузька
