Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко

— Вочевидь, йдеться про зовнішні обставини?

— Саме так, — відказав грек. — Найсильніший противник, якого Польща остерігається, — це Порта.

Козацький зверхник нарешті звернувся до чоловіка за столом, котрий, відклавши перо, вслухався в незрозумілу мову.

— Пиши, писарю, — сказав українською. — Був посланець від його милості князя Острозького — грек Телемах; селітру привіз, Біблію, в Острозі надруковану, подарував, про унію оповідав. Під шкряботіння гусячого пера об пергамент господар поцікавився знову грецькою:

— Академія працює?

— Авжеж. Було вже сім випусків після твого.

— І куди вони йдуть — ті люди?

— Та в православні парафії… В риториці та діалектиці не мають собі рівних. До речі, вони добре знають грецьку, латину та давньоєврейську. Найобдарованіші з них уже змінили декого з моїх земляків, які повернулися до себе на батьківщину. Його милість князь Острозький заснував школи в Туровому й Володимирі, і там також викладають випускники Острозької академії.

Кошовий клацнув двома бронзовими защіпками і відкрив Біблію. Погортав; його ніздрі ворухнулись, вловлюючи запах пергаменту. Тоді закрив і, поклавши руку на книгу, сказав:

— Зроблю все, що зможу. — Мить повагавшись, додав: — І навіть те, чого не зможу.

Він підвівся і підійшов до великої кованої скрині в кутку, де стояли прапор, корогва та бунчук, підняв віко і витяг хреста з чорного дерева на масивному золотому ланцюгу.

— Це тобі, Телемаху, на згадку про наші молоді літа і про науку, якої ми один в одного навчались.

— Хай Бог тебе береже, Богдане!

— А це, — гетьман зняв пістоль, що висів на килимі, — передай його милості князю Костянтину.

Грек нерішуче взяв зброю і, мружачись, став роздивлятись арабську в’язь, висічену на дулі.

— “Аллах, борони падишаха”, — переклав він. — З такою річчю небезпечно їхати. Руків’я виготовлене з електра. — Помітивши на обличчі гетьмана збентеження, пояснив: — Ну, зі сплаву золота й срібла. А цим двом великим смарагдам і ціни немає.

— Отож будь обережніший у дорозі, — всміхнувся господар. — Знаєш-бо, яку коштовність везеш.

Коли грек вийшов, гетьман сказав:

— Запиши, писарю: пістоль з двома смарагдами на руків’ї подаровано його милості князю Костянтину Острозькому через посланця княжого грека Телемаха. Самому ж Телемахові подаровано хреста чорного дерева з золотим ланцюжком до нього….

Сутеніло. Вогник лампади під образом Богородиці коливався від рівного дихання гетьмана.

“Пресвятая Діво Маріє, напоум мене, раба твого, чому нарід мій росте немов трава, не маючи ні своїх володарів духу, ні державців? Чи жорстокістю він нагрішив, чи язицтвом у минулому? І скільки ще поколінь бути йому пасовиськом для чужинців? То орда забреде, все витолочить, десятки тисяч у неволю погонить, то магнати польські з нього соки чавлять, а тепер уже й на душу напосіли. Доки над нами буде бусурманський за¬шморг витись і хижий білий орел кружляти? Чому так важко на ноги спинатись? Часу ж бо, часу скільки минуло після монгольського нашестя! Пресвятая Богоридице, давши нам бунтівний дух непокори і волелюбства, ти позбавила нас єдності й жертовності; ти не дала князям нашим руським гонору і прагнення власного державотворення, а відтак прирекла на безвладдя і безкордоння. Пробач, мені грішному, Мати Божа, що не бачу я відмінності між грецькою і римською вірами, а бачу тільки двох намісників Бога на землі: антіохій¬ського й римського. Чи такий це вже гріх перейти від одного Божого пастиря до іншого? Побратим мій і вчитель Телемах — провідник грецької церкви — помітив у цьому відступництво. Відступництво від чого: від Бога чи від віри? Та ні ж бо. Зрада була колись, дуже давно, коли зрадили наших слав’янських ідолів — Ярила, Перуна, Дажбога, Сварога… Хай Господь милує! Що це я таке думаю!? Найбільшою зрадою, найбільшим відступництвом, яке тільки може бути, — це зрада свого племені, відступництво від роду свого. — гетьман став на коліна, перехрестився і, підвівши очі до образа, прошепотів: — Не дай мені схибити, Мати Божа!”

У вікно заповзав присмерк, а за ним гомін військового стану; десь голосно балакали, з протилежного боку майдану долинали тихе бренькання кобзи і спів. Двері заступила невисока постать.

— Пане, вечеряти кличуть, — почувся голос джури. Гетьман ще раз перехрестився, підвівся з колін.

— Скажи, синку, нехай без мене… Я — пізніше.

“Ти утримала мене, Мати Божа, від хибного кроку, коли торік прибули сюди посли германського імператора Рудольфа Другого, папи Григорія Тринадцятого та московського князя Федора Івановича. Я не став проливати козацьку кров за чужинців, хоч мені і підкуп великий давали. Сказав, що коней мало. Татари справді перед тим Томаківське укріплення зруйнували, більш як дві тисячі коней захопили. А на турка в Молдавію тільки кінним можна йти. Посли наполягали. Кому дороге чуже життя? Еріх фон Лясота навіть прапор Рудольфів подарував і прохав виступити під ним. А дон Олександр Капулео — папський посланець — прохав, аби козаки з’єдналися з військом господаря Молдавії, який буцімто погодився виступити з ними вкупі на турка. Вже тоді Капулео казав про симпатії українців до римської церкви… Якби я піддався на умовляння послів, не було б тепер укріплення в Базавлуці — нікому його було б звести. Тоді це був загублений у плавнях острів, тепер фортеця, споруджена за всіма правилами фортифікації; тоді послів поселили в очеретяні курені, криті кінськими шкурами; тепер тут зведені будинки, школа, церква. Та найголовнішим є військова скарбниця, де виготовляють порох, відливають кулі, лагодять вогнепальну зброю, будують козацькі судна. Дозірні, виставлені на відстані денного переходу, негайно сповістять про наближення неприятеля”.

Він, Богдан Микошинський, молодий офіцер короля польського, колись давно, прибувши на Запороги, мав завдання згуртувати тутешній люд на оборону кордонів Речі Посполитої. Але тямущі люди скоро помітили, що військовий посланець гуртує не слухняне знаряддя короля, а лицарський орден. Він, руський шляхтич православної віри, родовід якого простежувався аж до чотирнадцятого коліна і коріння якого галузилося не тільки по Київщині та Поділлі, а