Автостопом — по Галактиці - Дуглас Адамс
Форд і Артур затамували подих.
Найвищий з чоловіків мав не більше п’яти футів росту, усі вони трохи горбилися, у них були довгуваті руки, низькі чола і яскраво-світлі очі, які уважно вивчали чужинців.
Форд і Артур полегшено відітхнули, побачивши, що ті не мають зброї і не збираються підходити ближче.
Якийсь час обидва гурти просто розглядали один одного і ніхто не ворушився. Поява чужинців, здавалося, занепокоїла аборигенів, і хоча вони не виявляли жодних ознак агресивності, було цілком очевидно, що запрошення від них теж не діждешся.
Нічого не сталося.
У наступні дві з лишком хвилини теж нічого не сталося. Через дві хвилини з лишком Форд вирішив, що настав час, аби щось сталося.
— Привіт, — сказав він.
Жінки трохи міцніше притисли до себе дітей.
З боку чоловіків не помічалося жодного помітного руху, однак їхні постаті однозначно свідчили, що Фордове вітання їм не до душі — їх воно не дуже обурювало, але все ж не подобалося.
Один з чоловіків, що стояв трохи попереду решти одноплемінників і тому цілком міг бути їхнім вождем, виступив наперед. На вигляд він був зовсім спокійний, майже безтурботний.
— Уггхххрууггхххрррр ух ух рух уургх, — потиху сказав він.
Це була несподіванка для Артура. Він настільки звик, навіть не замислюючись, отримувати негайний переклад усього, що говорилося навколо нього з допомогою рибки-перекладача, схованої у вусі, що вже давно навіть не згадував про це, і тільки зараз пригадав про рибку, бо та, як видавалося, більше не допомагала. Якісь невиразні тіні думок промайнули в глибині свідомості, але не було нічого, за що можна було вхопитися. Він припустив, і, як з’ясувалося, цілком правильно, що у цих людей щойно з’явилися тільки перші елементи мови і тому рибка-перекладач була безсила допомогти. Він глянув на Форда, який був безконечно досвідченішим у таких справах.
— Я думаю, — сказав Форд кутиком рота, — що він запитує нас, чи не могли б ми обійти його селище стороною.
Через хвилину жест людиноподібної істоти підтвердив його здогад.
— Руургггххх урргггх; ургх ургх рруурруух уг, — вів далі тубілець.
— Суть справи у тому, — сказав Форд, — що, наскільки я розумію, ми можемо продовжувати свою мандрівку в будь-який бік, але усі вони будуть дуже задоволені, якщо ми обійдемо їхнє селище стороною і не заходитимемо в нього.
— То що будемо робити?
— Гадаю, варто задовольнити їхнє прохання, — відповів Форд. Поволі і обережно вони обійшли галявину. Здається, це сподобалося тубільцям — вони закивали їм услід, проводжаючи поглядами, і взялися до своїх справ.
Форд і Артур продовжували мандрівку лісом. Через кілька сотень ярдів від галявини вони натрапили на невеличку купку фруктів, яка лежала у них на шляху. Тут були ягоди, які виглядали ну зовсім як малина і суниці, а також м’ясисті фрукти, що дуже нагадували груші.
Досі вони намагалися обминати фрукти і ягоди, які потрапляли їм на очі, хоча дерева і кущі просто рясніли ними.
— Поміркуй, — говорив Форд Префект, — фрукти і ягоди на чужих планетах або їстівні або отруйні. Отож за них братися треба аж тоді, коли без них все одно доведеться помирати з голоду. Отак і треба чинити. Щоб вижити, космотуристам краще вже їсти солонину. В цьому весь секрет.
Вони стояли над купкою і розглядали її з підозрою. Вона виглядала такою апетитною, що їх аж засудомило з голоду.
— Погляньмо на це ось як… — сказав Форд, — е-е…
— Як?
— Я намагаюся розібратися в ситуації і знайти привід все-таки скуштувати цих фруктів, — сказав він.
Гладенькі і м’ясисті боки фруктів, що нагадували груші, аж світилися на сонці. А малина і суниці були такі відбірні і стиглі, що Артур не міг згадати, чи йому колись щось схоже потрапляло на очі навіть у рекламі морозива.
— Чому б не скуштувати їх, а вже потім подумати? — запитав він.
— Можливо, саме цього вони від нас сподіваються.
— Гаразд, а якщо поглянути на це з іншого боку…
— Твоя пропозиція непогана.
— Фрукти поклали тут для нас. Вони або їстівні, або отруйні, або вони хочуть нас нагодувати, або отруїти. Якщо вони отруйні і ми не їстимемо їх, вони попросту доконають нас у якийсь інший спосіб. Якщо не їстимемо, то програємо так чи інакше.
— Мені подобається хід твоїх думок, — сказав Форд. — Давай скуштуємо по одненькій.
Артур несміливо підняв з купки один фрукт, що нагадував грушу.
— Я часто згадував оповідку про райський сад, — сказав Форд.
— Гм?
— Едемський сад, дерева, яблука. Ти пригадуєш?
— Звичайно, пригадую.
— Ваш Бог посадив яблуню посередині саду і каже: «Робіть, що хочете, хлопці… ага, тільки не чіпайте яблук». Вони, на тобі маєш, з’їдають яблуко, а він вискакує з-за кущів і кричить: «Ось я вас і впіймав!» Але не було б великої різниці, якби вони і не стали чіпати того яблука.
— Чому б не було?
— Тому що, коли маєш справу з кимсь, у кого розумових здібностей вистачає лишень на те, щоб залишити на тротуарі капелюха з цеглиною всередині, то будь певен, що рано чи пізно вони своє візьмуть і на чомусь таки підловлять тебе.
— Про що ти говориш?
— Не зважай. Краще їж фрукти.
— А знаєш, ці місця чимось скидаються на сади Едему.
— Їж фрукти.
— Дійсно, тут дуже схоже на Едем.
Артур вп’явся зубами у фрукт, який нагадував грушу.
— Це ж груша, — сказав він.
Через деякий час, коли вони добряче під’їли, Форд Префект обернувся і гукнув.
— Дякуємо. Велике спасибі, — крикнув він, — ви дуже люб’язні.
І вони продовжили свою подорож.
Протягом наступних п’ятдесяти миль на схід вони і надалі час від часу знаходили на шляху дари, і хоча двічі чи тричі помічали між деревами аборигена, але прямих контактів більше не траплялося. Вони погодилися один з одним, що їм до вподоби плем’я людей, які чітко дають зрозуміти, що вони вдячні просто за те, що їх залишають у спокої.
Через п’ятдесят миль фрукти вже не з’являлися, бо тут починалося море.
Поспішати їм було нікуди. Отож вони збудували пліт і перебралися через море. Воно було порівняно спокійним, завширшки лише шістдесят миль, і морська прогулянка виявилася цілком приємною. Висадилися вони у місцевості, яка була принаймні такою ж гарною, як та, звідкіля вони прибули.
Коротше кажучи, хоч як це смішно, жилося їм вельми легко і привільно, принаймні доки
