Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон

Майже не в змозі дивитися, я дію повільно.

Деніел не вагається, він плескає долонями по сорочці та піджаку Стенвіна, на позір сліпий до розірваної плоті, що видніється з-під них. На той час, коли ми закінчили, ми знайшли портсигар, кишеньковий ніж і запальничку, але ніякого шифру.

Ми дивимось один на одного.

— Треба перевернути його, — каже Деніел, озвучуючи мої думки.

Стенвін був великим чоловіком, і ми доклали багато зусиль, щоб покласти його на живіт. Але результат вартий цього: труп, який на тебе не дивиться, обшукувати набагато легше.

Поки Деніел проводить руками вздовж штанин Стенвіна, я підіймаю піджак і помічаю опуклість на підкладці, оточену необережними стібками.

Мені соромно за відчуте хвилювання. Останнє, чого я хочу — виправдовувати методи Деніела, але тепер, коли ми на порозі відкриття, я відчуваю піднесення.

Скориставшись кишеньковим ножем померлого, я розрізаю стібки, і книга з шифром вислизає в мою руку. Лише коли вона випала, я помічаю, що там є ще дещо. Засунувши туди руку, я виймаю маленький срібний медальйон, з якого знято ланцюжок. Усередині нього малюнок, і хоч він старий і потрісканий, на ньому безумовно зображено маленьку руду дівчинку семи або восьми років.

Я показую медальйон Деніелові, але той надто зайнятий гортанням сторінок книги.

— Це воно! — схвильовано каже він. — Це наш вихід.

— Я дуже на це сподіваюся, — кажу я. — Ми за нього дуже дорого сплатили.

Він відриває погляд від книги вже іншим чоловіком, ніж той, хто починав читати. Це не той Деніел, якого знав Белл, і не той, якого побачив Ревенкорт. Це навіть не той, хто кілька хвилин тому виправдовував необхідність своїх дій. Це переможець, що однією ногою вже за дверима.

— Я не пишаюся зробленим, — каже він. — Але ти маєш повірити, іншим способом ми б цього не досягли.

Може, він цим і не пишається, але й не соромиться. Це очевидно, і я згадую попередження Чумного Лікаря.

«Той Ейден Бішоп, котрий вперше потрапив до Блекгіту… Те, чого він хотів, і те, як він до цього йшов, було… непохитним. Той чоловік ніколи не зміг би втекти з Блекгіту».

Деніел у своєму відчаї припускається тих самих помилок, яких завжди припускався я, як про це й попереджав Чумний Лікар.

Що б не сталося, я не можу дозволити собі стати цим.

— Ти готовий іти? — питає Деніел.

— Ти знаєш дорогу додому? — питаю я, оглядаючи ліс і розуміючи, що не маю жодної гадки, як ми сюди потрапили.

— Нам на схід, — каже він.

— І де ж тут схід?

Сунувши руку в кишеню, він виймає Беллів компас.

— Позичив у нього вранці, — каже він, кладучи компас на долоню. — Дивно, як усе повторюється, скажи?

41

Ми виходимо до будинку досить несподівано: дерева поступаються багнистому газону, ярко сяють освітлені свічками вікна. Мушу визнати, що я радий побачити Блекгіт. Попри рушницю, я всю цю подорож озирався через плече, виглядаючи Лакея. Якщо книга з шифром настільки важлива, як вважає Деніел, я змушений припустити, що наш суперник теж її шукає.

Він незабаром прийде по нас.

У верхніх вікнах шмигають туди-сюди силуети, мисливці здіймаються сходинками в золотаве сяйво вестибюля, де знімають і залишають кашкети та піджаки, зоставляючи на мармурі калюжі брудної води. Повз нас проходить покоївка з тацею, на якій несе херес, і Деніел бере два келихи для нас.

Дзенькнувши по моєму келихові, він виливає свій собі в горло, тим часом до нас підходить Майкл. Як і всі ми, він має такий вигляд, ніби щойно виліз з ковчега; чорне волосся прилипнуло до блідого обличчя. Глянувши на його годинник, я дізнаюсь, що вже 6:07.

— Я послав двійко довірених слуг, щоб вони забрали Стенвіна, — шепоче він, беручи з таці херес. — Я сказав їм, що наткнувся на його тіло, коли повертався з полювання, і наказав сховати його в одному зі старих сараїв. Ніхто його не знайде, а я не викликатиму поліцію до завтрашнього ранку. Вибачте, але я не залишу його гнити в лісі довше, ніж необхідно.

Він стискає в руці напівпорожній келих з хересом, і хоча алкоголь дав його щокам трохи кольору, вони все одно бліді.

Людей у вестибюлі стає менше. Дві служниці вже принесли відра з мильною водою й насупивши лоби чекають зі швабрами в руках, сподіваючись присоромити нас, щоб ми пішли й дали їм можливість виконати свою роботу.

Потерши очі, Майкл вперше дивиться просто на нас.

— Я дотримуватимуся обіцянки мого батька, — каже він. — Але мені це не подобається.

— Майкле… — каже Деніел, простягаючи руку, але Майкл відступає на крок.

— Ні, будь ласка, — каже він відверто зрадженим голосом. — Поговоримо іншого дня, але не зараз, не сьогодні.

Він повертається до нас спиною та крокує сходами вгору, до своєї спальні.

— Не звертай уваги, — каже Деніел. — Він вважає, що я діяв через жадібність. Він не розуміє, наскільки це важливо. Відповіді у книзі, я впевнений у цьому!

Він схвильований, наче хлопча, яке отримало нову рогатку.

— Ми майже впоралися, Денсе, — каже він. — Ми майже вільні.

— І що тоді трапиться? — питаю я. — Ти підеш звідси? А я? Ми не можемо втекти обоє, ми одна й та сама людина.

— Не знаю, — каже він. — Напевно, Ейден Бішоп прокинеться знову, разом із власними спогадами. Сподіваюсь, що він не пам'ятатиме жодного з нас. Ми — погані сни, які краще забути, — він дивиться на годинник. — Не думаймо про це зараз. Анна призначила сьогодні ввечері зустріч з Беллом. Якщо вона не помилилася, Лакей чув про це й обов'язково з'явиться. Їй знадобиться наша допомога, щоб спіймати його. Це залишає нам приблизно чотири години на те, щоб знайти в цій книзі потрібне. Може, перевдягнешся й зайдеш до моєї кімнати? Зробімо це разом.

— Я зараз прийду, — кажу я.

Його легковажність дуже стимулює. Сьогодні ми розберемося з Лакеєм і дамо відповідь Чумному Лікареві. Десь у будинку решта моїх носіїв безумовно розробляють плани, як врятувати життя Івлін, а це означає, що мені треба лише розібратися, як врятувати ще й Анну. Я не можу повірити, що вона весь цей час брехала мені, і не можу уявити, що залишу це місце без неї, після всього того, що вона зробила для мене.

Коли я повертаюся до своєї кімнати, мостини