Автостопом — по Галактиці - Дуглас Адамс

— Чудово, великий правителю, — сказав Зафод, — так і кажіть, як воно є.

— Ні, зачекайте, — сказав Зарнівуп. — Адже до вас прилітають люди, правда? На зорельотах…

— Гадаю, що так, — відповів чоловік і передав пляшку Тріліан.

— І вони просять вас, — продовжував Зарнівуп, — ухвалювати для них якісь рішення? Про життя людей, про планети, про економіку, про війни, про усе, що діється у Всесвіті?

— Де, де? — запитав чоловік. — Що ви маєте на увазі?

— Там! — вигукнув Зарнівуп, вказуючи на двері.

— Але як ви можете знати, що там щось є за дверима? — ввічливо запитав чоловік. — Вони ж зачинені. По даху гримотів дощ. Всередині хижі було тепло.

— Але ж ви знаєте, що за ними весь Всесвіт! — закричав Зарнівуп. — Ви не маєте права хитрувати і уникати відповідальності, стверджуючи, що у вас її немає.

Правитель Всесвіту надовго замислився, а Зарнівуп тим часом тремтів від люті.

— Ви дуже впевнені в істинності ваших фактів, — нарешті відповів він.

— Я б не міг довіряти мисленню людини, яка приймає існування Всесвіту — якщо такий і існує — на віру.

Зарнівуп все ще тремтів, але не проронив ані слова.

— Я можу вирішувати тільки у моєму власному Всесвіті, — спокійно вів далі чоловік. — Мій Всесвіт — це мої очі і вуха. Усе інше — не більше, як здогад.

— Невже ви ні у що не вірите?

Чоловік стенув плечима і підняв з долівки кота.

— Я не розумію, про що ви говорите, — сказав він.

— Невже ви не розумієте, що рішення, які ви приймаєте тут, у цій халупі, впливають на життя і долю мільйонів людей. Це ж зовсім неправильно!

— Я не знаю. Я ніколи не зустрічав людей, про яких ви говорите. І ви, наскільки я розумію, теж ні. Вони існують тільки у словах, які ми чуємо. Це ж безглуздя говорити, що ви знаєте, що діється з іншими людьми. Якщо вони існують, то тільки їм про це і відомо. Кожен з них має свій власний Всесвіт завдяки очам і вухам.

Тріліан сказала:

— Гадаю, мені краще вийти на хвилю.

Вона вийшла з хижі і стала під дощем.

— Ви вірите в те, що існують інші люди? — наполягав Зарнівуп.

— Це спірне питання. Хто його зна.

— Я погляну, що там із Тріліан, — сказав Зафод і вислизнув за двері.

Надворі він сказав їй:

— Гадаю, Всесвіт у надійних руках, чи не так?

— У дуже надійних, — відповіла Тріліан.

Вони зникли за завісою дощу.

А в халупі Зарнівуп продовжував наступ.

— Та невже ви не розумієте, що від одного вашого слова залежить життя і смерть людей?

Правитель Всесвіту мовчав, доки можна було. А коли він почув приглушені звуки корабельного двигуна, то заговорив, щоб приглушити їх.

— Це мене зовсім не стосується, — сказав він, — я не маю справи з іншими людьми. Бачить Бог, я не жорстокий.

— Ага! — вигукнув Зарнівуп. — Ви сказали «Бачить Бог». То ви все-таки у щось вірите!

— Мій кіт, — спокійно відповів чоловік, підняв кота на руки і погладив його. — Я так його називаю. Я гарно до нього ставлюся.

— Гаразд, — погодився Зарнівуп, однак все одно наполягав на своєму.

— Звідкіля вам відомо, що він існує? З чого ви взяли, що він знає про ваше добре ставлення і що йому до вподоби те, що він вважає вашою добротою?

— Зовсім ці, — відповів з усмішкою чоловік. — Цього я не знаю. Мені просто приємно поводитися певним чином з тим, що видається мені котом. Хіба ви чините інакше? Будь ласка, облиште. Мені здається, я втомився.

Зарнівуп важко зітхнув від безнадії і оглянувся навколо.

— А де ці двоє? — запитав він зненацька.

— Які двоє? — запитав повелитель Всесвіту, знову вмощуючись у крісло і наповнюючи чарку віскі.

— Бібльброкс і дівчина! Вони щойно були тут!

— Не пригадую. Минуле — це фікція, яка виникає внаслідок…

— Та годі вам, — урвав його Зарнівуп і вибіг на дощ. Корабель зник.

Дощ продовжував розмішувати багнюку. Там, де до цього стояв корабель, не залишилося ані сліду. Він закричав у дощ. Він повернувся і помчав назад до хижі, але виявилося, що вона зачинена.

Правитель Всесвіту трохи подрімав у кріслі. Потім він знову побавився олівцем і папером і дуже втішився, коли зробив відкриття, що олівець залишає по собі сліди на папері. За дверима хтось продовжував галасувати, але він не був певний, був це справжній шум чи уявний. Весь наступний тиждень він розмовляв зі столом — хотів побачити, як той реагуватиме.

РОЗДІЛ 30

Тієї ночі на небі загорілися зорі, сліпучо яскраві і чисті. Форд і Артур подолали більше миль, ніж могли порахувати, і зрештою зупинилися на відпочинок. Ніч була прохолодна і запашна, повітря було чисте, а Субефірний сенсоматик незмінно мовчав.

Над світом повисла чудова тиша, магічний спокій, який поєднувався з пахощами лісів, тихим скрекотом комах і яскравим блиском зірок, — усе це заспокоювало їхній занепалий дух. Навіть Форд Префект, який на власні очі бачив стільки світів, що не зміг би їх усі перелічити за цілий день, став подумувати, чи, бува, ця планета не найкраща за усі, бачені ним. Протягом дня вони бачили безліч пологих і зелених пагорбів, які змінювалися видолинками, порослими густими соковитими травами, дикими духмяними квітами, високими, з густими кронами деревами; вгорі на них пригрівало сонце, легенький вітрець навівав приємну прохолоду, а Форд Префект перевіряв Субефірний сенсоматик через усе довші й довші інтервали, а затяте мовчання приймача все менше турбувало його. Здавалося, що ця планета припала йому до душі.

Хоч нічне повітря було холодне, вони спали міцно і вигідно проти неба, і прокинулися через кілька годин, коли випала легка роса, з почуттям свіжості й голоду. Ще у ресторані «Тисяча шляхів» Форд сховав до ранця кілька булочок і тепер вони ними поснідали.

Досі вони мандрували навмання, однак зараз рушили строго на схід, відчуваючи, що коли збираються дослідити цю планету, то їм слід чітко уявити, звідкіля вони йдуть і куди прямують.

Ще до обідньої пори вони зустрілися з першими свідченнями, що планета, на якій вони опинилися, не є безлюдна: серед дерев майнуло обличчя — за ними стежили. Обличчя зникло, як тільки вони його помітили, але у них обох склалося враження, що ця істота — гуманоїд, якому цікаво подивитися на них, але зовсім не страшно. Через півгодини вони помітили ще одне таке обличчя, а за десять хвилин ще одне.

Через хвилину після цього вони вийшли на широку галявину і поставали наче вкопані.

Перед ними посеред галявини стояв