Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон

— Ні, не знищить, — каже Деніел, кладучи рушницю на плече.

Він єдиний зберігає спокій; єдиний, хто не діє так, наче став іншою людиною. Усе це для нього байдуже.

— Усе, що він на нас має… — каже Петтіґрю.

— Записано в книзі, яка тепер належить мені, — перебиває його Деніел, виймаючи зі срібного портсигара сигарету.

Його рука навіть не тремтить. Моя рука. Що в біса зробив з мене Блекгіт?!

— Я найняв декого, щоб викрасти її, — продовжує він спокійно, запалюючи сигарету. — Ваші секрети — мої секрети, про них ніхто ніколи не дізнається. А тепер кожний з вас має пообіцяти мені дещо. Пообіцяти, що нікому не розповідатиме про це до кінця цього дня. Зрозуміло? Якщо хтось спитає — Стенвін залишився тут, коли ми пішли. Він не сказав, навіщо, і більше ми його не бачили.

Спантеличені обличчя дивляться одне на одного, всі надто приголомшені, щоб говорити. Я не знаю, чи вони вражені жахом того, чому стали свідками, чи просто не вірять своєму везінню.

Що ж до мене — шок минає, я поступово усвідомлюю жах вчинку Деніела. Півгодини тому я хвалив його за прояв дещиці доброти до Майкла. А тепер я вкритий кров'ю іншої людини й розумію, наскільки сильно недооцінив його відчай.

Мій відчай. Я бачу в ньому своє майбутнє, і мене від нього нудить.

— Я маю почути це, джентльмени, — каже Деніел, видуваючи куточком рота дим. — Скажіть, що ви розумієте, що тут сталося.

Підтвердження надходять безладно; тихі, але щирі. Лише Майкл здається засмученим.

Зустрівшись із ним поглядом, Деніел мовить холодно:

— І не забувайте, усі ваші таємниці в моїх руках, — він робить паузу, щоб усі усвідомили це. — А тепер, гадаю, вам усім треба повертатися, поки ніхто не прийшов шукати нас.

Цю пропозицію зустріто схвальним бурмотінням, усі починають зникати в лісі. Попросивши мене жестом залишитися, Деніел чекає, доки всі відійдуть достатньо далеко, і лише тоді звертається до мене.

— Допоможи мені обшукати його кишені, — каже він, закочуючи рукава. — Незабаром цією дорогою повертатимуться решта мисливців, і я не хочу, щоб нас побачили з тілом.

— Що ти накоїв, Деніеле?! — шиплю на нього я.

— Завтра він житиме, — каже він, байдуже відмахуючись. — Я завалив опудало.

— Ми маємо розв'язувати вбивство, а не скоювати!

— Дай маленькому хлопчикові електричний потяг, і він одразу спробує зіштовхнути його з рейок, — каже він. — І це нічого не каже про його характер, ніхто його за це не судить.

— Ти вважаєш, що це гра?! — кажу я, вказуючи на тіло Стенвіна.

— Це головоломка, частину якої не шкода зіпсувати. Розв'яжи її — і ми можемо їхати додому, — він хмуриться на мене, наче на незнайомця, який спитав дорогу до неіснуючого місця. — Я не розумію, що тебе непокоїть?

— Якщо ми розв'яжемо вбивство Івлін запропонованим тобою способом, ми не заслуговуємо на повернення додому! Хіба ти не розумієш — маски, що ми носимо, видають нас! Викривають нас.

— Що ти верзеш? — каже він, обшукуючи кишені Стенвіна.

— Ми ніколи не буваємо більшою мірою собою, ніж коли вважаємо, що ніхто нас не бачить, невже ти не розумієш? Байдуже, що завтра Стенвін житиме, бо сьогодні ти його вбив. Ти холоднокровно вбив людину, і це заплямить твою душу до кінця життя. Я не знаю, чому ми тут, Деніеле, чому це з нами відбувається, але ми маємо доводити, що це несправедливо, а не бути вартими цього.

— Ти не розумієш, — каже він, і в його голос прослизає презирство. — Ми не можемо скривдити цих людей, це все одно як скривдити їхні тіні на стіні. Я не розумію, чого ти від мене хочеш?

— Щоб ми трималися більш високих стандартів, — кажу я, підвищуючи голос. — Щоб ми були кращими за наших носіїв! Убити Стенвіна — рішення Деніела Колріджа, твоє рішення має бути іншим! Ти хороша людина, не можна забувати про це.

— Хороша людина, — зневажливо каже він. — Уникання неприємних дій не робить людину хорошою. Глянь, де ми знаходимося, що з нами зробили. Щоб утекти звідси, ми маємо робити те, що потрібно, навіть якщо наша природа вимагає іншого. Я розумію, що в тебе це викликає гидливість, що тобі таке не до снаги. Я теж був таким, але більше не маю часу ходити навшпиньки навколо своєї етики. Я можу припинити це сьогодні ввечері, і маю намір зробити це, тож не оцінюй мене по тому, наскільки я тримаюся своєї хорошості, оцінюй по тому, чим я готовий пожертвувати заради того, щоб ти міг триматися своєї. Якщо я зазнаю невдачі, тобі ніщо не заважатиме спробувати інший спосіб.

— А як ти житимеш з собою, якщо досягнеш успіху? — вимагаю я.

— Я подивлюся на обличчя своїх рідних і знатиму, що втрачене тут було менш важливим, ніж нагорода за те, що я вибрався звідси.

— Невже ти в це дійсно віриш?! — кажу я.

— Вірю, і ти теж повіриш, провівши тут ще кілька днів, — каже він. — А тепер, будь ласка, допоможи мені обшукати його, поки нас тут не побачили. Я не маю наміру витрачати цей вечір на спілкування с поліцією.

Нема сенсу сперечатися з ним, засувки за його очима опущені.

Я зітхаю й підходжу до трупа.

— Що треба шукати? — питаю я.

— Відповіді, як і завжди, — каже він, розстібуючи скривавлений піджак шантажиста. — Стенвін зібрав кожну брехеньку Блекгіту, в тому числі й останній фрагмент нашої головоломки — причину вбивства Івлін. Усе, про що йому вдалося дізнатися, міститься в книзі, написаній шифром, для читання якого потрібна інша книга. Перша книга в мене, а другу Стенвін повсякчас тримає на собі.

Йдеться про книгу, яку Дербі вкрав зі спальні Стенвіна.

— Це ти забрав її в Дербі? — питаю я. — Мене вдарили по голові майже відразу, як вона потрапила в мої руки.

— Авжеж, ні, — каже він. — Колрідж послав декого здобути цю книгу ще до того, як я в нього вселився. Я навіть не знав, що він цікавиться Стенвіновим бізнесом, доки мені не доставили цю книгу. Якщо це тебе втішить, я думав про те, щоб попередити тебе.

— То чому не попередив?

Він знизує плечима:

— Дербі — скажений пес. Я вирішив, що всім буде краще, якщо він кілька годин поспить. А тепер до діла, у нас обмаль часу.

Здригнувшись, я опускаюся біля тіла на коліна. Не