Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
Але цієї миті тишу, яка досі панувала в тунелі, порушили далекі загрозливі звуки. Вони долинали звідти, звідки прийшла Галя Рижко. Дівчина тривожно прислухалася. Так, сумнівів бути не могло! Вона чула люте сопіння потвори, від якої тікала там, на поверхні. Ці звуки долинали поки що здаля, але з кожною хвилиною ставали гучнішими. Тварина наближалася сюди! Шлях до радіопередавача був відрізаний! І залишатися тут також не можна, в тунелі немає де сховатися. Треба тікати. Куди? Чи не все одно? Головне — уникнути зустрічі з потворою!
Галя кинулася бігти вздовж тунелю. Ноги її спотикалися об каміння і коріння, що виступало з грунту, кілька разів вона майже впала. Проте дівчина бігла далі й далі, на мить зупиняючись тільки для того, щоб прислухатися, чи не доганяє її потвора з лапами-гребінцями.
І щоразу вона чула ті ж самі звуки — тепер вони не наближалися, хоча й не віддалялися. Відстань між нею і твариною не змінювалася. Потвора не відставала, хоч Галя тікала від неї що було сили. Може, тварина чула її здаля? Може, вона переслідувала дівчину? А може — і це також було цілком можливим! — просто поспішала норою до свого лігва? Хто міг знати це? Галі лишалося тільки бігти й бігти: можливо, що десь виявиться вузьке відгалуження чи бокова печера, тоді можна буде сховатися, а потвора проскочить повз неї… чи лягти за крупним камінням, якщо воно попадеться по дорозі… а якщо заритися в пухкий грунт?.. ні, вона не встигне, не встигне!..
Тисячі думок мелькали в голові Галі, одна фантастичніша за другу; проте всі ці думки були нездійсненними. Сховатися, причаїтися в тунелі не було де; рятуватися без кінця, тікаючи, дівчина також не могла, в неї вже підломлювалися ноги від утоми, вона прискорено дихала широко відкритим ротом. Уже кілька разів Галя спинялася і відпочивала, притулившись до стіни. І кожного разу вона з жахом помічала, що відстань, яка відділяла її від потвори, зменшувалася: хрипле сопіння тварини стало гучнішим. Галя кидалася знову бігти, але сил залишалося дедалі менше й менше. Автоматична гвинтівка в її руці помітно поважчала, її вже тяжко було нести. Але хіба ж можна було кинути її, єдиний захист? Звісно, ні. І, стискаючи гвинтівку, дівчина бігла далі, вже нерівними кроками, раз у раз спотикаючись.
Сяючі камінці пробігали повз неї назад, то зливаючись у довгі світлі смужки, коли Галя, напружуючи останні сили, прискорювала біг, то блимаючи нерухомими світляками, коли вона, знеможена, ледве пересувала ноги. Тунель весь час робив повороти, — можливо, тільки це й рятувало дівчину, бо ці круті повороти затримували тварину, яка переслідувала її. І зненацька тунель цілком несподівано обірвався.
З усього розгону Галя вбігла до великої печери, яка відкрилася перед нею за останнім поворотом. Ця печера була розташована нижче тунелю і спочатку здалася Галі глибоким проваллям. Тут панувало таке ж саме тьмяне освітлення, так само розливалося од стін блакитнувате сяйво. Що ближче до середини печери, то важче було щось роздивитися. А в центрі печери було, здавалося, вже й цілком темно. І все ж таки широко розкриті очі дівчини розрізняли там якийсь рух. Немов у центрі печери хтось ворушився, вовтузився… ні, навіть не один хтось, кілька невеличких темних тварин.
А ззаду, чи не за тим останнім поворотом тунелю, вже чути було те ж саме хрипке сопіння: потвора поспішала до печери…
Міркувати не було часу. Галя побігла ліворуч, уздовж стіни печери. Крупне каміння і купи пухкого, наче щойно скопаного грунту заважали їй. Бігти було вже неможливо, ноги майже по коліно вгрузали в цей пухкий грунт. Із зусиллям роблячи кожен крок, Галя посувалася далі й далі, вона пригиналася і намагалася ховатися за камінням і купами грунту. Важливо встигнути якнайдалі відійти від виходу з тунелю! Ось велика плеската скеля. За нею можна добре вкритися, якщо спритно примоститися на землі. Сюди, сюди!
І щойно Галя встигла втиснутися в пухкий вологий грунт за плескатою скелею, як гучне ревіння пролунало під склепінням печери: потвора, яка переслідувала її, вилізла з тунелю. А у відповідь на її гучне ревіння пролунало тонке гавкаюче скавчання невеличких тварин, що вовтузилися в центрі печери.
Галя відчувала, що їй бракує дихання, що серце стугонить конвульсійними поштовхами, кожен з яких голосно віддається в її вухах. Але все це — тільки від швидкої біганини, від утоми. Незабаром неприємні явища зникнуть. Зате думки Дівчини пропливали тепер значно спокійніше, вона хвилювалася менше.
Обережно, щоб не виказати себе, Галя визирнула з-за скелі: вона ж мусила знати, що робиться в печері. Як це не Дивно, проте зараз Галя почувала себе певніше, вона поступово опановувала себе. І гвинтівка здавалася їй надійним помічником, з яким не варт було, соромно було б розгублюватися. Адже тридцять патронів в її магазині що-небудь таки важили!
Потвора добралася тепер до середини печери і чимсь зайнялася там. Чим саме — Галя розгледіти не могла: синій туман закривав від її погляду центр печери. Хоча чому вона називає це туманом? Не те, не те! Так тільки здається, бо блакитнувате сяйво не поширюється далеко від стін і склепіння печери, її середина занурена в темряву — і можна хіба що здогадуватися про те, що діється там. Ось ворушиться щось величезне — це сама потвора. І біля неї вовтузяться якісь невеличкі тварини, їх кілька. Це вони скавчать і видають пронизливі гавкаючі звуки, метушаться біля потвори.
«Я потрапила до лігва цієї тварини, — остаточно вирішила Галя. — А маленькі — її дитинчата. Ну й матінку вони обрали собі, нівроку, надзвичайно симпатичну!»
Поступово становище прояснювалося. Величезна тварина, мабуть, і підозри не мала про існування Галі. Вона просто поспішала до своїх малят тим самим підземним ходом,
