Небесний гість - Олександр Романович Бєляєв

— Тривога!

В ту ж мить слуги надзвичайно швидко замахали руками.

— Якщо якийсь бандит посміє підійти до шафи, його буде вбито. Ці стальні важелі зітруть його на порох! Добре? — запитав Мічель, звертаючись до Гане.

— Навіть занадто, — відповів зблідлий Гане.

— І в той же час вони лагідні, мов голуби. Спробуйте самі наказати їм.

— Ні, знаєте, мені не треба цих слуг, — раптом рішуче заявив Гане. — Це щось дуже незвичайне. І потім, коли ці слуги сказяться, як сказилася ваша механічна мітла? Адже від них не буде рятунку!

— Виключена всяка можливість, — похапцем відповів Мічель. — Досить вам сказати: «Стоп!», — і їхній механізм паралізується.

За вікном почувся шум грузовика, що від'їжджав. Гане занепокоєно глянув у вікно і гукнув:

— Дозвольте, куди ж він їде? Я не хочу механічних слуг. Хай робітники відвезуть їх назад.

— Пробачте, але я був певен, що «слуги» сподобаються вам, і тому звелів не чекати мене. А втім, це можна виправити, якщо не хочете…

І підійшовши до вікна, Мічель закричав:

— Гей, гей, поверніться!

Але грузовик уже звернув за ріг і зник.

— Не чують! Поїхали. Ну, нічого, я заберу їх завтра. Хоча, сподіваюсь, ви за день так звикнете до них, що самі не захочете віддавати їх. Дозвольте попрощатися. Мені ще треба доставити двох слуг на віллу Мансфельда. І, будь ласка, не турбуйтесь. Усе буде гаразд.

— Але як же так?

Привітно махнувши рукою, Мічель вибіг з кімнати.

— До завтра! — крикнув він з автомобіля і поїхав.

Едуард Гане і Йоганн лишились самі. Вони з острахом поглядали на металевих істуканів, які стояли біля сейфа.

— Оце так історія, — прошепотів Гане, побоюючись, як би звук його голосу не привів рух механічних слуг. Зробивши знак рукою, Гане навшпиньках підійшов до зачинених дверей і тихо сказав:

— Сезам, відчинись!

Двері відчинилися. Гане і Йоганн вислизнули з кабінету в спальню. Двері зачинилися за ними. Обидва полегшено зітхнули.

— Тільки б вони не вийшли звідти, — боязко прошепотів Гане. Він пригадав металеві руки, які оберталися, мов крила вітряка, і його охопив жах. — Неприємна історія…

— А що як їх вигнати звідти, — запропонував Йоганн.

— А як? — запитав зажурений Гане.

— Ми ось що зробимо, — сказав, поміркувавши, Йоганн. — Ви, пане Гане, підніміться наверх і замкніться на ключ. У кімнатах нагорі двері без сезамів. Старий ключ надійніший. А я пройду з двору і крикну цим ідолам через вікно, щоб вони забиралися звідси геть.

— Що ж, спробуємо, — погодився Гане.

Він замкнувся нагорі, а Йоганн, вийшовши з дому, крикнув через вікно:

— Сезам, відчинись!

Коли двері з кабінету в спальню відчинились, слуга крикнув удруге:

— Вперед десять кроків! Кроком руш! Ідіть звідси!

Але «слуги» стояли нерухомо.

— Забирайтеся геть!

«Слуги» не рухались — стояли біля сейфа, мов рицарський обладунок. А двері в цей час уже зачинилися, і Йоганнові довелося знову повторювати: «Сезам, відчинись». Він міняв тон, кричав на різні голоси то басом, то фальцетом — даремно. «Слуги» наче скам'яніли. Йоганн просив, благав їх; нарешті, почав лаятися. Та хіба сталь діймеш лайкою.

В розпачі прийшов він до Гане.

— Не виходять…

Гане сидів у кріслі, похиливши голову. В нього було таке відчуття, ніби в його дім вдерлися розбійники і замкнули його в кімнаті нагорі. Що ж могло трапитися із слугами?

Гане ляснув себе по лобі.

— Все дуже просто, — сказав він, повеселівши. — Мічель, пояснюючи, як діють механічні слуги, вимовив слово: «Стоп!». Це слово паралізувало механізми. Вони, здається, справді зовсім не страшні для нас.

Гане насмілився навіть спуститися на нижній поверх і пройти в свою спальню. Але ввечері, вкладаючись спати, він примусив Йоганна принести з вітальні столи, диван і стільці і забарикадувати ними двері в кабінет.

— Так буде спокійніше, — сказав він, лягаючи в ліжко. — А ви, Йоганне, на всякий випадок залишіться сьогодні зі мною. Можете лягти на цьому дивані.

Йоганнові зовсім не хотілося спати на барикаді, але він ліг без заперечень, за звичкою у всьому коритися.

Це була найнеспокійніша ніч за все довге спільне життя Йоганна і його хазяїна. Старим не спалося. Їм вчувалося якесь шарудіння в кабінеті. У тривожному сні старих переслідували кошмари — стальні люди хапали і били їх залізними руками…

Перед світом Йоганн розбудив хазяїна, який, було, задрімав.

— Пане Гане, пане Гане! В кабінеті щось коїться!.. Гане прокинувся, схопився ліжка і прислухався.

Ні, це не обман слуху. З кабінету справді доносилися приглушені звуки, тихий тріск, почулося, як металева річ упала на килим, потім щось зашипіло.

— Ожили! — з жахом прошепотів Йоганн. У нього від страху зуб на зуб не попадав, а руки так тремтіли, що він не міг стягнути з себе ковдру.

Похолодівши від страху, старики сиділи кілька хвилин непорушно, неспроможні зробити жодного руху.

Шум у кабінеті посилився. Щось упало і гуркочучи покотилося по підлозі. Це ввірвало терпець. Гане враз підбіг до дверей і несамовито закричав:

— Сезам, відчинись!

Але двері не