Голодні ігри - Сьюзен Коллінз
— Катніс, — мовив він. — Катніс, ти мене чуєш?
Мої очі широко розплющилися, і відчуття абсолютної безпеки безслідно щезло. Я була не вдома, не з мамою. А в похмурій холодній печері, мої босі ноги задерев’яніли від холоду, хоча й були закутані, а в повітрі витав металевий запах крові. Перед очима постало бліде змарніле обличчя хлопця, і я трохи заспокоїлася.
— Піта.
— Привіт, — мовив він. — Приємно знову бачити твої очі.
— Скільки часу я була без тями? — запитала я.
— Не впевнений. Я прокинувся вчора ввечері, а ти вже лежала біля мене у величезній калюжі крові, — сказав він. — Гадаю, кровотеча нарешті припинилася, але на твоєму місці я б не підводився.
Я обережно простягла руку до голови, але намацала тільки пов’язку. Після такого легкого руху я відчула втому і слабкість. Піта підніс до моїх губ воду, і я почала жадібно ковтати.
— Тобі вже ліпше, — мовила я.
— Набагато ліпше. Не знаю, що ти мені вколола, але це допомогло, — відповів Піта. — Сьогодні вранці я оглянув свою ногу: майже весь набряк зійшов.
Не схоже, щоб він досі сердився за те, що я його перехитрила, що таки втекла на бенкет. Можливо, це просто через те, що я така побита, і коли я трохи оговтаюся, він іще все надолужить. Та наразі він — сама лагідність.
— Ти їв? — запитала я.
— Аж соромно зізнатися, але я проковтнув три шматки грусятини, перш ніж подумав про те, що це наші останні припаси. Але не хвилюйся, я знову сідаю на сувору дієту, — мовив він.
— Ні, добре, що ти поїв. Тобі треба їсти. Скоро я знову вирушу на полювання, — сказала я.
— Не так скоро, гаразд? — мовив він. — Тепер дозволь мені потурбуватися про тебе.
Здається, у мене не було іншого вибору. Піта почав годувати мене маленькими шматочками м’яса і родзинками, а ще я випила море води. Він розтер мені ноги і замотав їх у свою куртку, а потім по саму шию вкутав мене у спальний мішок.
— Твої черевики та шкарпетки досі вологі, та й погода несприятлива, — сказав він.
Знадвору долинув гуркіт грому, і крізь щілину в камінні я побачила, як величезна блискавка розітнула небо навпіл. У кількох місцях стеля протікала, але Піта спорудив над моєю головою щось на зразок навісу, закріпивши на стелі шматок плівки.
— Цікаво, навіщо ця негода? Я маю на увазі, хто мішень цього разу? — мовив Піта.
— Катон і Трач, — випалила я. — Лисяча Морда десь ховається у своїй норі, а Клівія... вона порізала мене, а тоді... — мій голос здригнувся.
— Я знаю, що Клівія мертва. Вчора ввечері бачив її світлину, — мовив він. — Це ти її вбила?
— Ні. Це Трач. Він проламав їй череп каменем, — відповіла я.
— На щастя, він не дістався до тебе, — мовив Піта.
Перед очима постали всі до одної сцени кривавого бенкету, і мені стало зле.
— Він дістався, але відпустив мене.
Тепер, звісно, мені довелося Піті все розповідати: про вибух, про моє вухо, про Руту і про хлопця з Округу 1, і про хліб, і про те, як Трач повернув мені борг.
— Він відпустив тебе, тому що не хотів бути перед тобою в боргу? — запитав Піта. Він просто не міг у таке повірити.
— Так. А я й не очікувала, що ти зрозумієш. У тебе завжди всього було вдосталь. Але якби ти жив на Скибі, тобі не довелося б нічого пояснювати, — мовила я.
— Навіть не намагайся. Вочевидь, я занадто темний, щоб таке зрозуміти, — віджартувався Піта.
— Це як із тим хлібом. У мене таке враження, що я на все життя тобі заборгувала, — мовила я.
— Хліб? Який хліб? Той, який я кинув тобі, коли ми були дітьми? — сказав він. — Можеш про нього забути. Я маю на увазі, ти ж урятувала мені життя, і тепер ми квити.
— Але ти не знав мене. Ми навіть жодного разу й словом не перекинулися. Окрім того, це був мій перший у житті подарунок, за який завжди важко розплачуватися. Якби ти не допоміг мені кілька років тому, мене б тут не було, — мовила я. — А все-таки — чому ти це зробив?
— Чому? Ти сама знаєш відповідь на це запитання, — відповів Піта. Я легенько похитала головою на знак незгоди. — Геймітч казав, що тебе буде важко переконати.
— Геймітч? — здивувалася я. — До чого тут він?
— Ні до чого, — відповів Піта. — Отже, Катон і Трач? Думаю, це вже занадто — сподіватися на те, що вони повбивають один одного?
Але Пітині слова ще дужче мене засмутили.
— Гадаю, ми б поладили з Трачем. Якби ми всі жили в Окрузі 12, то стали б друзями, — мовила я.
— Тоді будемо сподіватися, що його вб’є Катон, а не ми, — мовив Піта похмуро.
Мені зовсім не хотілося, щоб Катон убив Трача. Я взагалі не хотіла, щоб смерті тривали. Але цього не годиться говорити на арені. Хоч як я боролася з собою, але на моїх очах виступили гіркі сльози.
Піта схвильовано подивився на мене.
— Що таке? Тобі так боляче?
Я тільки мовчки кивнула, бо частково це була правда: мені було боляче, але не фізично.
— Піто, я хочу додому, — мовила я жалібно, немов мала дитина.
— Скоро ти повернешся. Обіцяю, — сказав він і нахилився, щоб мене поцілувати.
— Я хочу додому зараз, — сказала я.
— Знаєш що? Поспи ще трохи, і тобі обов’язково насниться дім. І ти опинишся там — оком не встигнеш кліпнути, — заспокоїв мене Піта. — Добре?
