Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон
Цілком можливо, це вона планує вбити сьогодні ввечері Івлін, а я досі не маю жодної ідеї навіть як знайти цю жінку, не кажучи вже про те, щоб зупинити.
38
Кілька джентльменів палять біля стін Блекгіту й діляться розповідями про вчорашнє пияцтво. Коли я йду сходинками вгору, мене зустрічають їхні радісні вітання, але я проходжу мовчки. Мої ноги болять, поперек вимагає полежати в ванні, але я не маю на це часу. За півгодини починається полювання, яке я не можу пропустити. Я маю забагато питань, а більшість відповідей підуть в ліс із рушницями.
Взявши у вітальні графин віскі, я йду до своєї кімнати й випиваю дві чарки міцного, щоб полегшити біль. Я відчуваю заперечення Денса, його відразу не тільки до того, що я визнаю наявність дискомфорту, але й до моєї потреби притупити його. Мій носій ставиться до того, що з ним відбувається, з презирством, старіння він вважає злоякісністю, хирінням.
Знявши з себе брудний одяг, я підходжу до дзеркала, збагнувши, що досі не маю гадки, який вигляд має цей Денс. Вдягати кожного ранку нове тіло вже стало буденністю, тому дивитися мене спонукає лише надія побачити щось від справжнього Ейдена Бішопа.
Денсові майже вісімдесят років, зовні він такий самий сірий і висушений, як і зсередини. Він майже лисий, обличчя схоже на річку зморшок, що стікає з його черепа, пришпилену лише великим римським носом. Обабіч від того носа маленькі сиві вуса та темні, позбавлені життя очі, що не кажуть про чоловіка за ними нічого, крім хіба що натяку на те, що за ними може й не бути чоловіка. Анонімність видається рушійною силою Денса, чий одяг — переважно якісний — майже весь складається з відтінків сірого, і лише носові хусточки та краватки-метелики пропонують якусь подобу кольору. Але навіть у їхньому випадку він надає перевагу або темно-червоному, або темно-синьому, справляючи враження людини, що замаскувалася у власному житті.
Його мисливський костюм дещо тугий у поясі, але згодиться. Зігрівши горло ще одним келихом віскі, я перетинаю коридор і стукаю у двері доктора Діккі.
З того боку наближаються кроки, Діккі широко розчиняє двері. Він одягнений для полювання.
— Я так багато не працюю навіть у своєму кабінеті, — бурчить він. — Попереджаю вас, цього ранку я вже лікував ножові поранення, втрату пам'яті та сильне побиття, тож якою б не була ваша хвороба, сподіваюся, що вона дуже цікава. І, бажано, вище поясу.
— Ви продаєте наркотики через Себастьяна Белла, — прямо кажу я й бачу, як посмішка зникає з його обличчя. — Він продає, ви постачаєте.
Білий, як простирадло, він намагається не впасти, хапається за одвірок.
Побачивши його слабість, я користуюсь своєю перевагою.
— Тед Стенвін непогано заплатив би за цю інформацію, але мені не потрібен Стенвін. Мені треба знати, чи лікували ви Гелену Гардкасл або будь-кого іншого від вогнепального поранення того дня, коли було вбито Томаса Гардкасла?
— Поліція ставила мені тоді це запитання, і я відповів чесно, — хрипить він, розслаблюючи комірець. — Ні, не лікував.
Я насуплюю лоб і відвертаюся від нього.
— Піду до Стенвіна, — кажу я.
— Чорти вас забирай, я правду кажу! — каже він і хапає мене за руку.
Ми дивимося один одному в очі. У нього вони старі й тьмяні, освітлені лише страхом. Те, що він побачив у моїх, змушує його відразу відпустити мене.
— Гелена Гардкасл любить своїх дітей сильніше за своє життя, а Томаса вона любила найсильніше, — наполягає він. — Вона не могла зробити йому боляче, просто не змогла б! Клянуся вам своєю честю джентльмена, того дня ніхто не приходив до мене з пораненням, і я не маю жодної гадки, кого підстрелив Стенвін.
Упродовж секунди я дивлюся в його благальні очі, шукаючи яку-небудь ознаку обману, але він каже правду, я певний в цьому.
Я розчаровано відпускаю лікаря й повертаюся до вестибюля, де решта джентльменів збираються, палять і базікають, чекаючи на початок полювання. Я був певний, що Діккі підтвердить причетність Гелени, і тим дасть мені початкову точку для смерті Івлін.
Мені треба мати краще уявлення про те, що сталося з Томасом, і я знаю, кого треба про це спитати.
Шукаючи Теда Стенвіна, я заходжу до вітальні, де знаходжу Філіпа Саткліфа, який вдягнувся в мисливський костюм з зеленого твіду й атакує клавіші фортепіано, виявляючи велике завзяття та мале вміння, і ця майже-музика переносить мене назад, до мого першого ранку в цьому будинку — до спогаду, який наразі проживає Себастьян Белл, що стоїть самотній і зніяковілий у дальньому куті, тримаючи в руці напій, назву якого навіть не знає. Мій жаль до нього урівноважує роздратування Денса — старий адвокат не терпить будь-яке незнання. Якби він мав шанс, він виклав би Беллові все, і до дідька всі наслідки; мушу визнати, мене ця ідея теж спокушає.
Чому Беллові неможна знати, що він сьогодні вранці бачив камеристку Меделін Обер, а не Анну? І що жодна з них не загинула, тож він даремно почувається винним? Я міг би пояснити цикли, що вбивство Івлін є ключем до втечі, щоб він не витрачав свій день Дональдом Девісом на спробу втечі. «Канінгем — син Чарлі Карвера, — сказав би я йому, — і виглядає на те, що він намагається довести, що Карвер не вбивав Томаса Гардкасла. Коли настане час, саме цією інформацією ти шантажуватимеш Канінгема, бо Ревенкорт ненавидить скандали й майже напевно здихається камердинера, якщо дізнається про все». Я б розповів йому про загадкову Фелісіті Медокс і, найголовніше, про Гелену Гардкасл, бо кожний шлях повертає мене до зниклої господині цього будинку.
«Це не спрацює».
— Я знаю, — з жалем кажу я.
Белл спершу подумає, що я втік з божевільні, а коли зрештою збагне, що то все правда, його розслідування змінить день докорінно. Хоч як би я не хотів допомогти йому, зараз я надто близький до відповіді, щоб ризикувати руйнуванням цього циклу.
Беллові доведеться розбиратися самому.
Чиясь рука бере мене за лікоть — з тарілкою в руці біля мене з'явився Крістофер Петтіґрю. Я ще ніколи не бачив його зблизька, і якби не бездоганні манери Денса, моя огида була б очевидна з мого обличчя. Зблизька він має такий вигляд, ніби
