Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон

— Так, сер.

— Це все, що ви йому розповіли?

Його очі соваються туди-сюди.

— Було ще щось, так? — питаю я.

— Ні, сер.

— Не брешіть мені, Міллере, — холодно кажу я.

Денс ненавидить, коли хтось намагається обманути його, він у такому випадку вважає, що обманщик натякає на його довірливість або дурість. Для того, щоб спробувати обманути, брехун має вірити, що сам є розумнішим за того, кому бреше, і це припущення Денс вважає гротескно образливим.

— Я не брешу, сер, — заперечує старший конюх, і на його лобі пульсує вена.

— Брешете! Розкажіть мені все, що знаєте! — вимагаю я.

— Я не можу.

— Або ви розкажете, або я вас знищу, пане Міллер, — кажу я, даючи волю своєму носію. — Я заберу у вас усе, що ви маєте, до останнього стібка на одязі, до останнього заощадженого пенса.

Денсові слова ллються з мого рота, і кожне сочиться отрутою. Саме так він веде свій бізнес: бомбардує опонентів погрозами, залякує. З певної точки зору Денс може бути не кращим, ніж Дербі.

— Я відкопаю кожну…

— Уся та історія — брехня! — вибовкує Міллер.

Його обличчя зблідло, очі зацьковані.

— Що це означає? Розповідайте! — наказую я.

— Сказали, що майстра Томаса убив Чарлі Карвер, сер.

— То й що з тим?

— Він не міг його вбити, сер. Ми з Чарлі приятелювали. Чарлі того ранку посварився з лордом Гардкаслом і був звільнений, а тому вирішив взяти компенсацію.

— Компенсацію?

— Кілька пляшок бренді, сер, з кабінету лорда Гардкасла. Просто зайшов туди й узяв.

— Отже, він украв кілька пляшок бренді, — кажу я. — Яким чином це доводить його невинність?

— Він прийшов до мене після того, як я відправив міс Івлін кататися на її поні, і повів мене до себе. Сказав, що хоче востаннє випити з другом. Хіба я міг відмовити? Ми випивали з тих пляшок удвох, я та Чарлі, але десь за півгодини до вбивства він сказав, що мені треба піти.

— Піти? Чому?

— Він сказав, що хтось має прийти до нього.

— Хто?

— Не знаю, сер, він не сказав. Він тільки… — конюх замовкає й обмацує питання, шукаючи тріщину, в яку може провалитися.

— Що? — вимагаю я.

Бідолашний дурник ламає собі руки, длубає лівою п'яткою килимок.

— Він сказав, що все влагодили, сер, що йому допоможуть отримати хороше місце деінде. Я подумав, можливо…

— Так?

— Те, як він розмовляв, сер… Я подумав…

— Та кажіть уже, заради Бога, Міллере!

— Леді Гардкасл, сер, — каже він, вперше не відвівши погляд. — Я подумав, що він міг мати зустріч із леді Геленою Гардкасл. Вони завжди були наче дружні.

Моя рука падає з його плеча.

— Але ви не бачили, щоб вона прийшла, так?

— Я…

— Отже, ви не пішли, так? — кажу я, побачивши на його обличчі вину. — Ви хотіли побачити, хто прийде, тому сховалися десь неподалік.

— Лише на хвилиночку, сер, щоб переконатися, що в нього все добре!

— Чому ви нікому про це не розповіли? — кажу я, нахмурившись.

— Мені було наказано не розповідати, сер.

— Хто наказав це?

Він дивиться на мене, в мовчанні відчайдушна мольба.

— Хто, чорти забирай?! — наполягаю я.

— Ну, леді Гардкасл, сер. Ось чому я… Ну, хіба вона б дозволила Чарлі вбити її сина? І якби він убив, вона б не казала мені мовчати про це. Це ж нелогічно, так? Він має бути невинний.

— І ви тримали це в секреті всі ці роки?

— Я боявся, сер. Жахливо боявся, сер.

— Гелени Гардкасл?

— Ножа, сер. Того, яким убили Томаса. Його знайшли в будинку Карвера, він був схований під мостинами. Саме ніж його зрештою і згубив.

— Чому ви боялися цього ножа, Міллере?

— Бо він був мій, сер. То був ніж з підкови. Він зник з мого будинку за два дні до вбивства. Ніж і гарна ковдра з мого ліжка. Я думав, що можуть звинуватити мене, сер. Ніби я був з Карвером, сер.

Наступні три хвилини наче в тумані, мої думки вирують далеко. Я нечітко пам'ятаю, як обіцяю берегти секрети Міллера, так само нечітко розуміючи, що йду з його будинку й мокну під дощем, прямуючи назад, в особняк.

Майкл Гардкасл сказав мені, що того ранку, коли було вбито Томаса, з Чарлі Карвером був ще хтось, хто втік, кого Стенвін зачепив шротом, стреливши з рушниці. Чи могла бути цим «хтось» леді Гардкасл? Якщо так, її поранення треба було лікувати непримітно.

«Доктор Діккі?»

Того вікенду, коли було вбито Томаса, Гардкасли влаштовували вечірку; за словами Івлін, на цей бал було запрошено тих самих гостей. Діккі сьогодні тут, тож цілком імовірно, що він був тут і дев'ятнадцять років тому.

«Він нічого не скаже, він відданий, як пес».

— Він уплутаний у торгівлю Белла наркотиками, — кажу я, згадавши Біблію з помітками, яку бачив у його кімнаті, коли був Джонатаном Дербі. — Цим можна натиснути на нього й вичавити з нього правду.

Моє хвилювання зростає. Якщо Діккі підтвердить, що леді Гардкасл було поранено в плече, вона буде підозрюваною в смерті Томаса. Але якого біса їй позбавляти життя власного сина або дозволяти Карверові — якого вона, за словами лорда Гардкасла, кохала — брати на себе вину за це?

Це почуття — найближче, що буває в Денса до радості; старий юрист усе своє життя переслідував факти, неначе мисливський собака, що почув запах крові, і лише коли Блекгіт здіймається над виднокраєм, я остаточно повертаюся на землю. З такої відстані, такими слабкими очима, будинок видно розмитим, тріщини зникли, Блекгіт виглядає таким, яким мав бути раніше, коли молода Міллісент Дербі проводила тут літо з Ревенкортом і Гардкаслами, коли діти без страху грали в лісі, а їхні батьки насолоджувалися вечірками та музикою, сміхом і співами.

Як прекрасно тут мало бути.

Можна зрозуміти, чому Гелена Гардкасл може тужити за тими днями й навіть намагатися відновити їх, влаштувавши ще одну вечірку. Зрозуміти можна, але лише дурень прийме це як причину того, що тут відбувається.

Блекгіт неможливо відновити. Убивство Томаса Гардкасла спорожнило його навіки, зробило його вартим лише руйнування, але вона попри все запросила тих самих гостей на таку саму вечірку, рівно через дев'ятнадцять років. Минуле вирили та вдягнули, але з якою метою?

Якщо Міллер не помиляється, якщо Чарлі Карвер не вбивав Томаса Гардкасла, то є ймовірність, що це