Подвиг Вайвасвати - Олександр Павлович Бердник

не проникає сонячне проміння. Тільки сферична покрівля сріблиться фосфоричним сяйвом та невеликі прозорі кулі над столом випромінюють мертвотне світло.

Маруіра наближається, несмілива й розгублена. Вона вже жалкує, що прийшла. Та пізно! На неї пильно дивляться страшні, пронизливі очі. Довге, сухе обличчя Ранатаки ніби висічене з чорного дуба, зморшки закам’яніли на чолі, на щоках; здається, наче він неживий, і лише полум’яні іскри погляду свідчать про напружену роботу свідомості.

— Що тобі, дочко?

Якусь мить Маруіра мовчить, потім наважується і рішуче говорить:

— Мій Володарю і батьку! Кожна сила повинна вступити в дію. Зерно зрощує з себе квітку чи дерево, вітер гонить кораблі по морю, навіть нерозумні тварини знають смисл свого життя… А я…

— А ти, — іронічно підхопив Ранатака, — не маєш такого смислу? Так?

— Так, батьку, — щиро призналася дівчина. — Я мучуся…

— У тебе тисячі рукописів, — з подивом сказав батько. — У тебе незліченні багатства й можливості. У тебе право повелівати слугами. Чого ти ще бажаєш?

— Я хочу знати й діяти! — рішуче сказала Маруіра.

— Знати — що? Діяти — що?

— Знати істину! Діяти добро!

Чоло Ранатаки напружилося під сіткою зморщок, очі, здавалося, потемніли ще більше.

— Істина… Добро… Що за цими словами? Ти розумієш? Що вкладає в них та чи інша істота? Нерозумна дитино! Кожне слово — це символ певної форми. А суть вкладає людина. В одну й ту ж форму можна налити різні рідини…

Він помовчав. Потім відкрив тайник у масивній стіні. Дістав звідти маленький прямокутний ящичок. Подав його дочці.

— Що це? — здивувалася вона.

— Мій дарунок тобі. Слухай, що скажу. Викинь химери з голови. Забудь шукання. То породження флюїдів свідомості, які не мають реального змісту. Слухайся почуттів плоті. Ти молода й здорова. Ти — донька Володаря. Я жду від тебе міцного й сильного потомства. Попереду — великі битви. Будь спокійна й сильна. Знайду тобі достойного мужа, і всі привиди роздумів зникнуть. Не шукати смислу буття, а творити його необхідно! Збагнула?

— Не знаю, — прошепотіла Маруіра. — Не знаю, батьку. Тоскно мені!

— А щоб не було тоскно, — сказав Ранатака, — прийми дарунок. — Це — Всевидюче Око.

— Всевидюче Око?

— Воно. Цей дарунок допоможе тобі мандрувати по землі, бачити все, що захочеш. Сумувати не буде коли! Ну як — задоволена?

Маруіра схилилася до руки батька, поцілувала і мовчки метнулася до дверей. Біля виходу ще раз вклонилася й зникла.

Ранатака довго дивився вслід їй, важко мовчав, роздумуючи. Потім, глибоко зітхнувши, знову взявся змішувати різнобарвні рідини в прозорих посудинах.

Племена Атлантіса й далеких заморських земель, народи таємничої Еллади і жовті степові воїни далеко на сході — всі розповідають легенди про нього. Всевидюче Око мають герої в казках, про нього співають в старовинних піснях, про нього мріють вчені Атлантіса. А тепер воно в руках Маруіри! Так просто?

Як потрапило воно до батька? Звідки?

Дівчина згадує все прочитане нею. В древніх манускриптах є туманні, символічні натяки на Всевидюче Око. Воно створене на інших планетах. Його принесено мільйони літ тому на землю з далеких небес жителями вищих сфер. Хто вони, творці чудесного дарунка?

Маруіра не може розібратися в строкатому потоці знань, що пливли до її свідомості з книгосховищ. Старший учитель Нгала, якому доручено було виховання й освіта дівчини, — добрий, сумирний дід — тихо всміхався, коли учениця доскіпувалася до незбагненних таємниць, хитав сивою головою, дивився на неї прозорими очима і говорив:

— Пташко моя! Що я скажу тобі? Ти й сама можеш прочитати в книгах. Я стверджу що-небудь, і це стане для тебе істиною! А істина безмежна. Як можу я — смертна людина — стверджувати абсолютне! Ти збагнула, Маруіро? Я хочу, щоб ти думала, мучилася, шукала. Страждання — великий учитель. Так говорять древні пришельці…

— Пришельці? — перепитує Маруіра. — Ти сказав — пришельці? Я багато чула про них. Звідки прийшли вони?

Учитель замовк. В очах його з’явився холодок, тінь задуми витає над темно-коричневим високим чолом.

Маруіра дивується.

— Ти мовчиш? Я питаю недозволене? Батько якось казав мені, що ніяких пришельців не було. Що то легенда, складена людьми, які розхитують владу земних володарів і жерців. Що скажеш ти?

Учитель зітхнув, поворушив тонкими вустами, промовив:

— Показали Мудрецю зображення людини з далекої країни. На долонях і ступнях було видно відкриті очі. Запитали Мудреця: «Чи не забобон це? Хіба можна бачити ногою чи рукою?»

«Справді, навчаємось бачити руками й ногами, — сказав Мудрець. — Як здобудемо досвід, коли не прикладемо рук до праці? Дух наш переноситься по землі ногами.

Мудрі люди дали це зображення, — додав Мудрець, — щоб нагадати про суть речей. А ще — чи не схожі ці очі на відкриті рани? Правду кажу вам, через рани здобуваєте Світло Знання…»

Більше нічого не сказав старий учитель. Тільки сумно й тривожно подивився на юну ученицю. А потім пішов до своєї обсерваторії, на покрівлю бібліотеки. Вже на порозі додав:

— Важко буде тобі, дитя моє. Думай і очищай серце. Дівчині й так нестерпно тяжко. Чого їй, здавалося, не вистачало? Все є, навіть більше ніж треба! Але ж болить серце, ятриться розум неясною тривогою, незримий дух кличе до дії, до шукання. Як перенести неясні поривання в реальне життя?

Маруіра в себе вдома. Невелика затишна кімната, вся завішана шовковими килимами. По бузковому тлі пливе усміхнене сонце. Від нього струмляться хвилясті промені. Летять барвисті птахи, несучи в дзьобах квіти. Маруіра сіла до круглого столика біля віконця, нетерпляче відкрила скриньку.

На чорному оксамиті блиснув фіолетовий кристал. Він закутий у сіру металеву оправу. Що там, у глибині, — невідомо. Як діяти, як користуватися Всевидючим Оком?