Її величність кішка - Бернард Вербер

З розгону наскочивши на дріт, мої переслідувачі гинуть.

На мене вже чекають Піфагор, Анджело й Есмеральда.

Обтрусившись, я вилизую шерсть.

— Тамерлан мало не відібрав у тебе РЕВАЗ! — нявчить сіамець.

Після всього пережитого я геть не маю настрою вислуховувати докори.

— А ти чого не наполіг, щоб я його не брала? Через тебе ми могли все втратити.

Ага, з’їв?

— Тепер щури неодмінно помстяться, — нападається на мене Есмеральда замість привітати з тим, що я таки порятувала свою дулу.

Вона починає мене дратувати. Здається, я вже казала: ненавиджу, коли мене присоромлюють.

Коли вже всі такі сміливі — чого самі до нього не пішли?

— Вони знову візьмуть нас в облогу, на замору! — бідкається жовтоока чорна кішка. — Нам кінець!

Як же вона мене дратує… то страшне! Ніколи не розуміла скигліїв. Ну правда — пощо ці балачки про те, що нам усім гаплик? Якщо це станеться — нічого вже не вдієш. А як ні — нащо дарма псувати нерви? Поглянула б я на неї у слоїку. Ця невиправна песимістка не протрималась би й п’ятнадцяти хвилин.

Какаду повертається — гордий собою, аж пір’ячко сяє; кружляє над нами. Я трохи збиваю з нього пиху — хай не бундючиться.

— Чому ти не впустив Тамерлана на землю?

— Вибач, — перепрошує папуга, — я про це не подумав.

— Тепер він небезпечний як ніколи… — допікаю я бідолаху.

— Обіцяю, Бастет, як випаде нагода його скинути — я не забуду…

— Не буде більше такої нагоди.

А от я присоромлювати когось просто обожнюю.

До речі, дивна штука: ті, кому чимось дорікають, завжди перепрошують, бо мимоволі пригадують давнішні закиди батьків.

Дам вам пораду — що, як і ви колись будете владарювати? — сміливо коліть усім очі за найменшу провину. Особливо якщо насправді завинили саме ви.

Я підсипаю перцю:

— Якби не твоя дурість, ми би вже були в безпеці!

— То як мені загладити провину?

— А ти подумай, — різко відказую я.

— Ну… я міг би полетіти по підмогу.

— Про що це ти?

— Пригадую, вам вдалось переконати Артура, короля свиней, у загрозі щурячої диктатури. Я міг би спробувати привести його сюди.

Він має рацію! Авжеж, король Артур і його свині! Ми все-таки не чужі, та й військо у нього нівроку.

— Свиней замало, — вгамовую свій запал я. — Нам треба більше союзників.

— До «Ковбаски» вам, напевно, траплялись інші народи? — припускає папуга.

— Коти з водонапірної вежі не допоможуть.

— Як і релігійні фанатики, — додає Піфагор.

— Собаки! Нам допомогли в собачому селі! — пригадує Наталі.

— Ще є соколиця! Я бачила повітряні сили в дії — про мене, варто побалакати з тією милою хижачкою. Я поясню, як її відшукати.

— Гм… Ну, знаєш… ми, папуги, не дуже ладнаємо з сокалами… — схвильовано настовбурчує чубчика какаду.

— Але вона завдячує мені життям. Ти тільки скажи про мене — вона погодиться.

— Мені б до неї спершу підібратися.

На саму лише думку про зустріч із одвічним ворогом какаду боязко пересмикується.

— Тобі б краще помогти нам, Шампольйоне. Я знаю, як ти домігся зустрічі: розбовкав Тамерланові про наш РЕВАЗ!

Какаду знічено потуплює голову.

— Ваша правда, вибачте. Мені здавалося, що це єдиний спосіб домогтися зустрічі в човні.

— От і бачимо, що з цього вийшло.

— Мені шкода.

— Шкода, шкода… словами не зарадиш. Потрібно виправляти помилки. Ну ж бо, Шампольйоне! Я побалакала зі своїм найзапеклішим ворогом — і ти зможеш! Маю надію, ти хоча б не боягуз.

Папуга стрепенувся: я вразила його самолюбство.

Намагаючись приховати збентеження, він розпушує чубчика.

— Я спробую.

— Отже, собаки, свині, соколиця… Хто ще? — підхоплює Піфагор.

— Можливо, комусь із Орсе таки пощастило втекти від бороданів і сховатися десь поблизу…

— Гаразд. Подивимось, що вдасться зробити… — киває Шампольйон. — Хай там як, обіцяю повернутися з підмогою — через три дні щонайбільше.

Потому какаду полетів на південь, і всі наші надії — з ним.

Обернувшись, я виразно бачу на березі силует щурячого короля — здається, він готовий пропалити мене поглядом.

Тоді я наслідую типово людський зухвалий жест (колись бачила таке у відео): показую пацюкові язика.

— Не наривайся! — нявчить Есмеральда. — На острові Сіте я бачила, на що він здатний. Це не звичайний супротивник, він — сама смерть і руйнація. Доки цей пацюк живий — спокійно нам не спати.

62. Прокляття Тамерланової гробниці

На Тамерлановому надгробку було викарбувано: «Не поруште моєї могили: хто таке вчинить — приведе на світ завойовника ще жорстокішого. Коли я вийду на світло — світ здригнеться».

У Радянському Союзі цю засторогу вважали середньовічним забобоном. У червні 1941 року російський диктатор Йосиф Сталін вислав команду вчених на дослідження мавзолею Тамерлана, що в Самарканді, Узбекистан. Очолював групу відомий антрополог, фахівець із вивчення останків Михаїл Герасимов.

Місцеві попередили вченого про давнє прокляття, що тяжіє над усипальнею, попри те Герасимов таки взявся до роботи. 20 червня відкриття гробниці було наживо зафільмовано. За останками Герасимов відтворив зовнішній вигляд Тамерлана. Ствердив припущення про те, що той кульгав на одну ногу. Встановили і зріст полководця: 1,72 м — високий як на ті часи, особливо для монгола.

Два дні потому, 22 червня, тримільйонна німецька армія за наказом диктатора Адольфа Гітлера вдерлася на територію СРСР.

Це була так звана операція «Барбаросса» — за іменем німецького імператора Фрідріха Барбаросси (1122–1190), очільника хрестового походу, що загинув у поході за визволення Єрусалима. Легенда каже, що він не помер — тільки заснув, щоб одного дня прокинутися й повернути Німеччині колишню велич.

Таємні приготування до операції «Барбаросса» тривали від 1940 року, та збіг відкриття Тамерланової усипальні з нападом нацистів здійняв неабиякий галас.

Операція «Барбаросса» спричинила 20 мільйонів смертей із радянського боку (війни Тамерлана забрали «тільки» 17 мільйонів життів…)

Вирішивши, що оповідками про Тамерланову усипальню легковажити не варто, Сталін наказав повернути останки загарбника у мавзолей. Сталося це в листопаді 1942 року.

Через кілька днів радянська армія здобула першу перемогу — під Сталінградом.

Можливо, це також був простий збіг, але порушити Тамерланів спокій відтоді ніхто не наважився.

Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.

Том XII

63. Остання крапля шампанського, що переповнює келих

Моя матуся завжди казала: «Ніколи не відкладай на завтра те, що можеш змусити інших зробити за тебе сьогодні».

Не знаю, як ви, а я думаю, що є час діяти і час давати змогу іншим діяти за вас.

Нарешті я перепочину — і