Як зупинити час - Метт Хейг
— Мені не дозволили, — зітхаю я. — Гендріх казав, що ідеологія вкупі з наукою — найнебезпечніша для нас суміш. Він був правий. Нацисти зі своїми дурними ідеями про вищу расу полювали на нас. Їх псевдовчені, євгеністи, узяли контроль над Інститутом експериментальних досліджень у Берліні та почали ставити досліди над альбами. Ловили кого тільки могли. І Гендріх параноїдально нас захищав від участі у війні. Тож, поки ти рятував цивілізацію, я дихав пилом у бостонській бібліотеці. І досі себе за це ненавиджу. Мабуть, Гендріх уникав війни так само, як я — кохання. Це спосіб лишитися живим і не зазнати нового болю.
Десь далеко завила сирена.
Омаї змахує з дошки краплі води.
— Тільки не для мене. Кохання — це сенс. У тих семи роках з нею його більше, ніж у решті мого життя, розумієш? Якщо взяти всі мої роки до та після неї та покласти на ваги проти років з нею — навіть і близько не порівняти. У цьому ж і суть часу, чи не так? Він не однаковий. Бувають порожні дні та роки. Бувають навіть порожні десятиліття. Коли жодної хвилі, розумієш? Повний штиль. А потім приходить рік, чи день, чи навіть лише один вечір… і він — усе життя. — Я думаю про Каміллу, що читає в парку «Ніч лагідна», а Омаї продовжує: — Я намагався відшукати сенс усього цього. Вірив у ману. На островах тоді всі вірили. У якомусь розумінні я й досі в неї вірю — не в забобони, а в саму ідею існування чогось. Чогось усередині нас. Чогось, що ще не змогли пояснити, чогось, що йде не з неба, хмар чи раю, а зсередини, — стукає він себе у груди. — Не можна закохатися і не почати думати над там, що над нами є щось більше. Щось, що не зовсім ми, розумієш? Щось, що живе в нас і будь-якої миті готове нам допомогти або ж відправити в повну халепу. Ми загадки. Самі для себе. І наука теж це знає, бо ми й гадки не маємо, як працює наш власний мозок.
Він завершує, і залягає тиша.
П’яниця на пляжі влігся на пісок. Він розглядає зірки та гасить свій недопалок.
Минає ще хвилина чи дві. Нарешті Омаї наважується сказати:
— У нас була дитина, — його голос м’яко котиться хвилями. — Ми назвали її Анна.
Я обдумую почуте. Думаю про Маріон, і тут до мене доходить.
— Це вона, так? Жінка у твоєму домі.
Ледь помітний кивок.
— Вона не така, як твоя дочка. Вона почала старішати. Вийшла заміж. Її чоловік — мій зять — помер від раку тридцять років тому. Тоді вона переїхала до мене.
— Вона знає про тебе?
Омаї сміється. Дійсно, що за дурне питання. Але я все одно не можу уявити, що поденька може знати таке про близьку людину та нормально з цим жити. Про мене знали Роуз та мама, але це знання було для них мукою і врешті-решт спричинило наше розставання.
— Вона знає. Знає. І її чоловік теж знав.
— І вони ніколи нікому не розповіли твою таємницю?
— А хто б у таке повірив?
— Дехто повірив би. Небезпечні люди.
Він так на мене дивиться, що я почуваюся останнім боягузом.
— Хвиля може вбити. А ти можеш її осідлати. Іноді ховатися небезпечніше, ніж жити відкрито. Не можна ж усе життя боятися, Томе. Треба бути готовим узяти свою дошку та стати на ноги. Коли тебе захоплює коридор хвилі, боятися нíколи. Треба ігнорувати страх та бути у цьому моменті. Продовжувати. Якщо злякаєшся, тієї ж миті хвиля тебе скине та розтрощить об камені. Я не буду жити в страху. Навіть заради тебе я не згоден. Я так просто не можу. Я надто часто тікав, але зараз я вдома. Мужик, я люблю тебе, правда, але навіть якщо зараз на пляж вийде привид капітана Фюрно, я все одно нікуди з тобою не піду.
Він підводиться та бере дошку.
— Я розумію, — кажу я, навіть не встигаючи подумати. — Я розумію.
Він киває та йде далі. Босими ногами по бетонній стежці. Я повертаюсь та бачу, як п’яниця на пляжі махає мені рукою — і махаю йому у відповідь. Сам лягаю спиною на пісок та думаю про війну, на якій воював Омаї. А я ні. Через Гендріха. Мабуть, настав і мій час битися. Телефон знов вібрує. Він наче живий. А я не кваплюся відповідати — просто слухаю, як він гуде, та думаю, що ж мені тепер у біса робити.
Я заснув на пляжі. Коли я прокидаюся, світанок уже заливає небо кров’ю. Я повертаюся в готель снідати та перевірити повідомлення. Гендріх подзвонив лише один раз. Дивно. У номері якісь проблеми з підключенням до Інтернету, але зрештою мені це вдається. На Фейсбуці нічого нового від Камілли. Хочеться поговорити з нею чи хоча б написати їй. Але я знаю, що не можна, бо я небезпечний. Поки я член організації «Альбатрос», її треба захищати саме від мене.
З очей градом течуть сльози. Я згортаюся клубочком на ліжку. Мабуть, це істерика.
— До біса тебе, Гендріху! — шепочу я до стелі. — До біса все це!
Я виходжу з готелю та йду. Просто йду кудись, щоб не сидіти в кімнаті й не плакати. І думаю. Мені треба подумати. Я йду вздовж урвища над пляжем у напрямку маяку Кейп-Байрон та роздивляюся море.
Пам’ятаю, як я роздивлявся Антарктичний океан[144] з борту «Едвенчера» після того, як я купився на дурні амбіційні плани Кука знайти щось більше за Австралію. У кожному з життів колись настає момент, коли ми розуміємо: там, за льодами, немає землі. Там тільки лід і більше нічого. А за ним — знов відомий нам світ. І що іноді треба подивитися на те, що просто перед тобою, та шукати тут. Шукати у людях, яких любиш.
Я думаю про Каміллу, про її голос. Як вона підставляє обличчя сонцю. Згадую, який страх охопив мене, коли вона впала зі стільця. І раптом розумію, що мені на все начхати. Начхати на те, що ми старіємо з різною швидкістю, та на те, що
